Читати книгу - "Подорож на край ночі"

їй потрібне. А казати можна що завгодно. Це зовсім неважко.

Було нелегко зважитись, але надто вже кортіло дістати сотню франків, що їх доля ніби сама давала в руки.

— Гаразд, — кивнув я нарешті. — Тільки прошу: зроби так, щоб мені нічого не довелось вигадувати. Обіцяєш? Я казатиму тільки те, що й ти. А як той хлопець загинув?

— Ех, друже, снаряд улучив просто в нього, і то чималенький… Це сталось у Гарансі, департамент Мез, на березі річки. З нього, друже, навіть клаптика не знайшли. Тільки спогад зостався… А хлопець був нівроку, високий, кремезний і дужий, спортсмен, але що ти вдієш проти снаряда! Пробиває все!

— Атож!

— Одне слово, його пестили вдома, а тепер мати й досі повірити не може. А я марно товчу їй одне й те саме… їй хочеться, щоб він просто пропав безвісти. Що за химера! Пропав… Хіба вона винна, що ніколи не бачила снарядів, і тепер їй несила збагнути, — надто коли йдеться про сина, — що можна так просто щезнути, мов хто перднув: розвіялось — нема й сліду.

— Атож!

— Я вже, мабуть, тижнів зо два до них не ходив. Але, побачиш, як прийду, пані відразу запросить мене до салону, а там у них так гарно, що здається, ніби потрапив до театру, стільки навколо завіс, килимів, дзеркал… Тож, як бачиш, сто франків для них — дрібниця. Однаково, що для мене сто су… А сьогодні пані розщедриться навіть на дві сотні. Вже два тижні, як мене не бачила. А слуги в них із золотими ґудзиками.

Ідучи вулицею Анрі Мартен, ми повернули ліворуч, пройшли трохи й нарешті підступили до брами, за якою видніла обсаджена деревами доріжка.

— Ти побачиш, — вів далі Вуарез, коли ми підійшли зовсім близько, — це справжній замок… Я ж казав тобі… Батько, кажуть, якесь велике цабе на залізниці…

— Мабуть, начальник вокзалу, — пожартував я.

— Не смійся… Оно він спускається… йде до нас.

Та літній чоловік, що його Вуарез показав мені пальцем, не пішов до нас, а, згорбившись, рушив навколо моріжка, розмовляючи з якимсь солдатом. Ми підійшли ближче, і я впізнав його: то був той самий резервіст, якого я здибав був уночі в Нуарсері-сюр-Лі, коли їздив на розвідки. Я зразу ж пригадав і його ім'я — Робінзон.

— Ти що, знаєш того чобота? — запитав мене Вуарез. — Знаю.

— Це, певне, їхній приятель і вони десь-то розмовляють про пані; не хотілося б, щоб вони перешкодили нам її побачити. Адже грошенята дає вона.

Літній добродій підійшов до нас, вуста йому тремтіли.

— Любий друже, — заговорив він до Вуареза, — я мушу вам сповістити сумну новину: по тому як ви були в нас востаннє, моя бідолашна дружина впала під тягарем нашого безмірного горя… У четвер ми лишили її на хвилину саму, вона попросила нас… Вона плакала… — Не доказавши, старий умить обернувся і пішов геть.

— А я тебе зразу впізнав, — сказав я Робінзонові, тільки-но літній добродій відійшов досить далеко.

— Я тебе теж упізнав…

— А що там сталося зі старою? — запитав я.

— Ет, два дні тому повісилась, та й годі, — відказав Робінзон. — От і говори тепер про щастя, — докинув він. — Вона була мені мов хрещена мати! Отакий мій, значить, талан. А ще, кажуть, немає долі! Сьогодні я вперше дістав дозвіл вийти в місто!.. Цього дня я чекав півроку!

Почувши про Робінзонове лихо, ми з Вуарезом аж пирснули зі сміху. Правда, це була прикра несподіванка й для нас, хоча ми втрачали лише свої дві сотні, позбувшись необхідности викладати нові порції брехні. Одне слово, ніхто не був задоволений.

— Ну що, паскудо, ухопив шилом патоки? — дражнив мене Робінзон. — Гадав, тобі грошей дадуть? Сподівався ситого обіду? Думав надурити старих? Ну що ж, своє ти отримав!

Стояти й далі, реготати і дивитися на моріжок не годилося, тож ми всі втрьох пішли до кварталу Ґренель. Порахували, скільки в нас грошей: як на трьох — небагато. Ввечері кожному з нас належало повернутися до свого шпиталю, а грошей вистачило б тільки на обід у кав'ярні. Щоправда, трохи лишилося б, але не досить, аби зайти до борделю й піднятись із дівчатами на другий поверх. Ми туди все-таки зайшли, але тільки щоб випити внизу по склянці вина.

— Дуже був радий тебе бачити, — признався мені Робінзон, — але ж мати того хлопця повісилась! Мені з гадки не сходить: це ж треба було повіситися саме тоді, коли я прийшов до них! Я б їй не дозволив такого вчинити! Невже я теж коли-небудь повішусь? Із розпуки? Ні, я переживу ту хвилину, коли треба вішатись. А ти?

— Багатії, — відповів Вуарез, — чутливіші за решту… Вуарез був добряга.

— Якби мав оце шість франків, — докинув він згодом, — я б пішов із тією чорнявкою, що сидить оно там, біля грального автомата.

— Іди, — сказали ми йому, — й розкажеш, чи добре вона відсмоктує.

Та, порившись у кишенях, ми збагнули, що, навіть як не платити чайових, Жана Вуареза нема з чим посилати. Грошей вистачало тільки на каву для кожного та дві смородинівки. Перехиливши чарчину, ми були змушені вдовольнятись облизнем.

На Вандомському майдані ми зрештою розсталися, кожен пішов у свій бік. Прощаючись, уже не бачили один одного і розмовляли пошепки, бо кожен звук відбивавсь у вухах гучною луною: адже палити світло на вулиці забороняли.

Жана Вуареза я вже ніколи не бачив. Із Робінзоном згодом бачився не раз, а Жан на Соммі наковтався газу. Помер він через два роки в Бретані, в санаторії на морськім узбережжі. Перед тим двічі написав мені, а потім замовк. Раніше Жан ніколи не бував на морі. «Ти й уявити не можеш, як тут гарно, — писав він мені. — Я потрохи приймаю ванни, від цього легше моїм ногам, але голос, боюсь, пропав навіки». Втрата голосу непокоїла Жана Вуареза, бо в глибинах душі він мріяв стати колись театральним хористом.

Адже хористові платять набагато більше, ніж простому статистові.

Начальство врешті зглянулося на мене, дало спокій, я вже міг не боятися за свою шкуру, але мені й справді бракувало клепки, і так буде, певне, довіку. Що ж тут удієш? «Забирайся! — кинули навздогін. — Ти вже ні до чого не придатний!»

«В Африку! — сказав я собі. — І що далі, то краще!» Я сів на корабель, що нічим не вирізнявсь од решти суден компанії «Корсарське братство». Корабель плив у тропіки, везучи бавовняні тканини, офіцерів та урядовців.

Корабель був такий старий, що з нього здерли навіть