Читати книгу - "Смарагд"

class="p1">За кілька хвилин до кабінету зазирнув міліціонер:

— Черговий сказав, що вони вже поїхали, — товаришу капі… — замовк на півслові. — Дань Туманич — ти?

Данило важко підвівся зі стільця назустріч афганському товаришу Андрію Кравченку.

— У-у-уй, — застогнав уголос від Андрієвих обіймів.

— Ой, пробач, — відпустив його Кравченко й допоміг сісти. — Я так зрадів, що й забувся. Де ти взявся? Що тут робиш? — здивовано обернувся до капітана, який не менш здивовано дивився на них обох.

— Та ось затримали. — Дань насмішкувато глянув на капітана. — Мене вурки обчистили на вокзалі, ще й по голові дали, ну… і ваші хлопці «допомогли».

— Що? — на плечах у Андрія були тільки сержантські погони, але в цю мить здалося, що вони помінялися місцями з капітаном. — Вони тебе били? Тебе били? — М’язи на побілілому обличчі засмикалися. — С-суки…

— Ну, ти, — перебив його капітан, — думай, що кажеш.

Андрій глянув на нього так, мовби сам у цю мить збирався ударити.

— А ви знаєте… Знаєте, скільком нашим хлопцям він життя врятував? Знаєте, що він в Афгані своїм тілом закрив товариша? У нього ж на спині живого місця немає. Ех, — і лайнувся грубо, — вас усіх би туди…

— Чого ти мені лекцію читаєш? — обірвав його сердито капітан. — Я, чи що, його затримував? Зі Столяренком розберуся особисто. Що в тебе вкрали? — запитав Данила зовсім іншим тоном.

— Особисті речі, гроші, паспорт, пенсійне посвідчення і… — Дань ніяково замовк.

— Що ще? — допитувався капітан.

— Посвідчення на орден Червоного Прапора.

— Ну, ти, хлопче… — Офіцер підвівся за столом, по-військовому поправив міліцейський кітель. — Ну, ти дивак. Чого ж ти відразу не сказав?

— Але ж ви все по моїй мордяці прочитали, — відповів Данило з гіркотою в голосі.

— А ти не сердься, — несподівано капітан засміявся, і суворе хвилину тому обличчя стало привітливим і товариським. — Помилочка вийшла. Я радий із того, що ти людина, а не якась там шушваль бродяча.

Данила аж пересмикнуло при цих зневажливих словах.

— Моя мати, товаришу капітане, — промовив, тамуючи образу, — з табором ходила.

Капітан зніяковів:

— А ти ж казав — українець. Вибач, якщо так.

Дань лише мовчки хитнув головою.

— Як ти? — допитувався Андрій. — Я такий радий, що тебе зустрів… — Тепер уже легенько обняв за плечі. — Розкажи, які в тебе справи у Києві?

Данило не хотів брехати.

— Набридло вдома сидіти без діла, думав щось пошукати…

— Що? — здивовано перепитав Андрій. — Що ти знайдеш зі своїм пораненням? А чого не хочеш довчитися чи заново у якийсь інститут вступити? Тобі ж усюди можна поза конкурсом…

Данило здвигнув плечима:

— Не знаю, Андрію. Розумієш, вижити — цього мало. Треба навчитися жити після всього…

Несподівано у їхню розмову втрутився капітан:

— Ану, сержанте, організуй чаю, — дістав гроші, простягнув Андрію, — збігай у гастроном, купи нам поїсти.

Данило ніяково заперечив, сказав, що не голодний, та капітан його не слухав. Коли Андрій узяв гроші й вийшов, якийсь час вони мовчки дивилися один на одного.

— Переночуєш тут. Не бійся, не в підвалі, — першим озвався капітан, підвівся, підійшов і подав руку. — Мене звати Іваном Степановичем. Прізвище — Новик. Якщо не хочеш, можеш не говорити, але, судячи з того, що в тебе вкрали, ти їхав сюди не на один день. — Підійшов знову до столу, та сів не за стіл, а на стілець поруч. — Андрій і я можемо тобі допомогти.

— Без документів… тепер, — здвигнув плечима Данило, — тепер уже немає про що говорити.

— Ясно. Значить, завтра додому. — Іван Степанович швидше стверджував, ніж запитував.

— Ні, — вихопилося в Данила. Він більше не міг усидіти, підвівся зі стільця і став повільно ходити.

Капітан співчутливо глянув на нього:

— Без документів знову вскочиш у халепу. Давай я спочатку влаштую тебе у військовий госпіталь.

Дань заперечливо хитнув головою.

- І так оклигаю — не вперше, — відвернувся до заґратованого вікна. — Я думав… Мені хотілося тут у Володимирському соборі побути. Не нахлібником, а щось робити — я не знаю, — розвів руками. — Мені це треба…

Повернувся до капітана, той мацнув себе по кишенях, потім поліз до шухляди в столі, дістав цигарки.

— Будеш? — простягнув Данилові.

Закурив сам і деякий час мовчки дивився на кінчик цигарки.

— Ти воював, виконував наказ, а не просто вбивав там, — сказав, не піднімаючи голови, лише струсив попіл на аркуш паперу, на якому записував Данилові дані. — Чи я не правий?

Скільки разів розпитували про Афганістан, але ось так, відверто, про те, що його мучило, з Данилом говорили вперше.

— Може, й правий. Тільки від цього мені не легше, — він підійшов до стільця й обома руками взявся за спинку, наче боявся упасти.

— Ясно, — Іван Степанович глибоко затягнувся цигаркою. — Я теж стріляв, але… тут, удома, — очі капітана втупилися в руки, — і теж убивав. Я тебе добре розумію. Тоді, коли стріляєш, думаєш, що виконуєш наказ, і виконуєш. А потім виявляється, що стріляєш і по собі, тільки наших ран нікому не видно. Тепер із цим доводиться жити. Випишемо тимчасове посвідчення особи й будемо шукати злодіїв, може, пощастить, — несподівано перевів розмову на інше. Загасив цигарку, подивився на годинник. — Щось твій товариш затримується.

Андрій приніс уже готовий чай, порізану ковбасу і хліб.

— Я тут сам, — глянув на капітана, — думаю, може, вам поговорити треба.

— Ми й поговорили. — Новик зіжмакав у руці аркуш паперу з Даневим прізвищем та цигарковим попелом і кинув його до корзини зі сміттям, підвівся. — Повечеряйте, хлопці, без мене.

— Хороший мужик, — промовив Андрій, коли за капітаном зачинилися двері. — Тут мало таких.

— А ти сам як сюди потрапив? — Данило сів ближче до столу.

— Як? Запросили. Не встиг після Афгану й відіспатися, — підсунув Данилові тарілку. — Їж. Тільки мені не подобається. Коли надягаю форму, хоча й таку, беру зброю, здається, що я знову на війні, й усе перед очима. Ну його к бісу. Щось краще підшукаю й піду.

— Правильно, — погодився Данило, — треба спочатку Афган видихать.

Переночував на дивані, у кабінеті, куди його влаштував Андрій. Іще вдосвіта з посвідченням особи, адресою, номером телефону й кількома карбованцями, які товариш силою запхнув йому в кишеню, вийшов із відділення. Йшов безлюдною вулицею, опираючись на палицю, яку йому таки привезли з вокзалу, йшов помалу, бо тіло було мов перем’яте і боліло.

Коли проїхав перший тролейбус, знесилений сидів на лаві у якомусь маленькому скверику.

Навколо нього прокидалося велике місто, а за дві сотні кілометрів так само прокидалося невелике село. І справді, чого йому хочеться? Посміхнувся, бо так схотілося в цю мить бути десь серед степу, біля самотнього згасаючого полум’я. Голос материної