Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

мого приїзду, приїхали вже експедицією.

Вирішив іти до них. Треба ж було познайомитися з майбутніми «колегами» по роботі. Тим паче, що, коли доведеться лазити, все одно помітять, і потрібні будуть пояснення. Хистким мостом перейшов річку і одразу зрозумів: пагорб, який лежить переді мною, — городище. Старе, одне з ранніх слов'янських у цих краях. Пізніше стояла на цьому місці, можливо, і фортеця десь XI–XII століть.

Я видерся нагору, побачив звичайну картину: нерівний квадрат метрів сто п'ятдесят на двісті з підвищеннями по краях і легким вигином посередині, розсип черепків, дрібненьких, з ніготь мизинця, вимитих восени дощами, величезний, зовсім ще голий дуб в одному з кутків майданчика і людей, які сиділи під ним між розкиданого майна, різних там скриньок, пакунків, бочок і бозна-чого ще.

Були там три дівчини віком років по двадцять і хлопець років, може, на два старший за них, якого одразу впізнав, бо зустрічалися в якійсь сім'ї. Сидів з гітарою в руках білозубий, худий, темнохвилясточубий і «большие надежды подающий» майбутній археолог Генка Сідун власною персоною. А за його спиною височіли дві чотиримісні житлові палатки і дві палатки під інструмент та інше. На такому фоні Генка у своїх страшенно потертих, але справжніх техасах з мустангом на заду, в червоній чорнокартатій ковбойці виглядав — «заскучаешь». А дівчатка були звичайні, тільки що милі по молодості, з тієї породи студенток-лаборанток, справа яких шифрувати, опрацьовувати матеріали, сидіти на розкопках і займатися розчисткою.

— «О зустрічі в джунглях чи на морі», — побачивши мене, заспівав Генка.

Славився він, між іншим, піснями власного написання, хоч голосу, як більшість сучасних співаків, зовсім не мав. Але бог із ними, зважаючи на відсутність голосу й слуху, сучасному співакові майже безпомилково можна передбачити блискуче майбутнє.

І, дивно, чим дурнішою була Генчина пісня, тим більший успіх вона мала в ровесників. А так що ж, хлопець як хлопець. От і зараз імпровізує:

О зустрічі у джунглях і на морі…

Качка, шторм — вогнем воно горить нехай.

На Босфорі ж цього горя море —

Ти мене про нього, люба, не питай.

— Антонові Глібовичу Космичу привіт, — схопився він, коли я підійшов.

— Привіт і товаришу Геннадію, який по батькові поки що не заслужив.

— Знайомтеся, — звернувся лоботряс Генка до дівчат, — приват-доцент Космич. А це Таня Солій, Тереза Гайдучик, Валентина Велет. Наша товстуха.

«Велет» був найхудіший і найменший, а тому засоромився, а всі аж залилися рум'янцем: як «вузькі» спеціалісти, вони трохи знали про мене. Треба їх було рятувати.

— Ну й ви з ним познайомилися, дівчата. Наш дурень.

Дівчата захихикали: напруження було хоч і грубістю, а зняте.

— А хто ж у вас тут начальник?

— Ну, а чому не я? — обурився Генка.

— Таких баламутів начальниками не призначають.

— Ще як часто, — зробив жалісливу міну Генка. — Тільки тоді вони одразу перестають… бути баламутами. А мені мого баламутства шкода.

— Тебе, зрозуміло, із студентами поставили працювати. З такими самими пройдисвітами.

— Ми про-ойдемо… «Нас двадцять буде на розкопках, та тридцять школярів наймем, — він наспівував. — Усі городища всієї Європи ми розкопаєм… кетменем». Зокрема це городище раннього середньовіччя.

— Стася Речиць у нас начальник, — мало не пошепки сказала «товстуха» Валя Велет, вдячна мені за допомогу. — Зараз вона прийде.

Речиць? Я, звичайно, чув це ім'я з деяких публікацій, але особисто її не бачив. Ні студенткою, бо саме тоді тимчасово відійшов од викладацької роботи, ні в останні три роки. З чуток, вона була в аспірантурі в Ленінграді. А спеціаліст, знову ж з чуток, хороший.

— Он… піднімаються, — сказала білявенька, кирпатенька, жвавенька Таня Солій. — З ким же це?

— Дід Мультан, — сказала Тереза, дуже схожа на Таню, тільки що чорнява і трохи суворіша.

Колишнім узвозом на городище (а я, дурень, перся схилом, мало не «вткнувшись носом у землю) йшло двоє. Один років сімдесяти, але ще могутній і вузлуватий, як корч. Колись, певно, високий, а зараз трохи зігнутий, так що руки звисали. А поруч з ним ішла легкою ходою жінка в синій сукенці і такій самій синій хустині на голові.

— Добридень, — сказав дід. — Мультан моє прізвище.

— Станіслава Речиць.

— Антон Космич.

— Той?

— Соромно, але виходить, що той. А ви тая?

— Ну, коли побачили тут, то тая.

Тепер я міг роздивитися їх краще. У діда були сині, зовсім не вицвілі очі, сива кучма волосся, довгі сиві вуса при дуже давно не голеній бороді, ніс товстий, рот усміхнений, іронічний.

І при цьому ведмежому обличчі він ще й говорив то тенорком, то хриплуватим басом і весь час збивався з старечої солідності на якусь метушливість, ніби ніяк не міг забути, що в юнацтві був баламутом. Старався, і часом виходило, але до кінця не міг.

Жінці, а може, дівчині — подвійне враження — могло бути років двадцять п'ять. На десять з гаком молодша. Коли я гибів у вагоні для худоби на перегоні Барановичі — Слонім, була ще зовсім дитям.

Тонкі ще руки з гострими ліктиками, але розвинуті високі груди й ноги, довгі, мускулясті. Мабуть, багато ходила. Рухи чіткі, красиві. Вираз обличчя і голос приємні, м'які.

І — руда. Але була це не та безколірна, апельсинова рудизна, що зустрічається найчастіше, а був це колір темного червоного дерева, що завжди відливає глибинним золотом. І шкіра чиста, без ряботиння, молочно-біла, зовсім без блакитного відтінку, що часто властивий шкірі рудих. Ніякої косметики ніде, та вона «в полі», під вітром і сонцем, і не потрібна. І тим більше дивували натуральні темні брови і вії в контрасті з великими очима зелено-блакитної глибини.

«Ну, годі витріщатися, Космич. Цей пиріг не для нас, та не така вже стоїть цяця перед тобою. Були кращі».

— Зайдіть на хвилину до нас, — показала на палатку.

— Куди мені туди? — забасив Мультан. — Я її завалю.

У палатці було дуже чисто й затишно. Чотири застелених тапчани, чотири спальних мішки в головах, гілочка ялівцю у вазочці, брезент підлоги посипаний молоденьким аїром.

— Що у вас — зелені свята?

— У нас завжди зелені свята.

Я майже одразу помітив у неї пристрасть до порядку, а потім, в міру знайомства, і слабість до ґрунтовних і красивих речей. Причому — дешевих. Замовить, наприклад, місцевому гончару точну копію старожитнього жбана, горщика, миски. Облитих схожою поливою. Просто, щоб приємно стояли на столі.

— Ну, що у вас, Антоне Глібовичу?

Я розповів. Без подробиць, без історії розшифрування. Просто сказав, що повинне бути під знаком корабля десь під другою, від кутньої, вежею підземелля. Вона не здивувалася — мало