Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

— На берег тебе відпускали?

— А певне, — відказав я. — Ми, трійко юнг, зійшли на берег разом.

— Храм пригадуєш?

— Який храм? — відповів я запитанням.

— Ну, той великий, зі сходами.

Коли я пам’ятаю той храм, то запевне мені доведеться змалювати його. Під ногами в мене роззявилось провалля.

Я похитав головою.

— Його видно з усієї гавані,— підказав він мені.— Не треба навіть сходити на берег, щоб побачити той храм.

Зроду ще ні один храм не видавався мені таким осоружним. І все-таки я упорав той рангунський храм.

— Його не видно з гавані,— заперечив я. — Не видно його й з міста. Його не видно навіть з верху сходів, тому що… — для посилення ефекту я трохи перечекав. — Тому що нема там ніякого храму.

— Таж я сам його в живі очі бачив! — скрикнув моряк.

— Це було в…? — запитав я.

— Сімдесят першому.

— А у вісімдесят сьомому він завалився при великому землетрусі,— пояснив я, — Він був дуже древній.

Запала мовчанка. Моряк поринув у спогади юнацьких літ, відтворюючи перед своїм старечим зором чудовий храм над морем.

— Сходи й досі на місці,— підсобив я йому. — їх видко з усієї гавані. А пригадуєте малий острівець по праву руч, як увіходити в гавань? — Мабуть, такий острівець мусив там бути (я був напоготові пересунути його по ліву руч), бо старий кивнув, — Ані сліду, — закінчив я. — Тепер сім сажнів завглибшки.

Я виграв якусь хвильку на передих. Поки він розмірковував, як то все плине з часом, я наготував кілька довершальних штрихів до своєї історії.

— А пам’ятаєте митницю в Бомбеї?

Він пам’ятав.

— Згоріла до цурки, — ознаймив я.

— Джіма Вона ти пригадуєш? — знову взявся він за мене.

— Вмер, — відказав я, хоч не мав і найменшого поняття, що воно в дідька за Джім Бон.

Я знову опинився на тонкім льоду.

— А тямите Білі Гарпера в Шанхаї? — швидко спитав я від себе.

Старий матрос натужно силкувався пригадати, але пригадати Білі Гарпера — плід моєї фантазії — було його затужавілій пам’яті не до снаги.

— Та вже ж, ви тямите Білі Гарпера, — наполягав я. — Його всі знають. Він там уже сорок років. Ну, так він там і досі, ото й тільки.

І тут сталося чудо. Моряк пригадав Білі Гарпера. Може, й існував якийсь Білі Гарпер, може, він і прожив сорок років у Шанхаї і все ще лишався там; проте для мене то була новина.

Ще цілих півгодини точили ми з моряком балаки таким-о робом. Наскінчу він заявив полісменам, що я той, ким назвався, і я, переспавши ніч та поснідавши вранці надурняк, дістав волю мандрувати на захід до своєї заміжньої сестри в Сан-Франціско.

Та вдаймося знову до тої жінки з Рено, що смерком відчинила мені двері. Досить було глянути на її привітне обличчя, і я вже знав, яку роль маю грати. Я зробився любим, невинним, безталанним парубійком. Мені заціпило язика. Я розтуляв рота й знову затуляв. Ні в світочку ж бо досі не жив я жебраним хлібом. Сум’яття моє було болюче до краю. Мені було соромно. Я, хто дивився на жебри, як на захватне чудерство, клеїв із себе правдивого сина місіс Гранді[7], обтяженого всією її буржуазною мораллю. Тільки гострі кольки в порожньому животі змогли штовхнути мене на таку ницість і ганьбу, як прошацтво. І я подбав, щоб надати своєму обличчю похнюпленого, нещасного вигляду, мов у зголоднілого юнака, незвиклого до жебрацтва.

— Ти голодний, бідний мій хлопчику, — промовила вона.

Отже, я примусив її заговорити першою.

Я схитнув головою і глитнув.

— Це вперше зроду я когось… прошу, — затинаючись, пробелькотів я.

— Ну, то заходь же. — Двері широко розчахнулись. — Ми вже поїли, але вогонь ще горить, і я тобі чого-небудь зберу.

Коли ми ввійшли на світло, вона пильно оглянула мене.

— От щоб і мій хлопчик був такий здоровий та дужий, як ось ти, — сказала вона. — А то він у мене плохенький. Часом падає ні з того ні з сього. Оце й сьогодні по обіді впав і дуже забився, лебедашечка.

В її голосі бриніла несказанна материнська ласка, якої мені раптом закортіло й для себе. Я глянув на того сина. Вій сидів через стіл, худий та блідий, голова в завоях. Він не ворушився, тільки зчудовані очі, незблимно втуплені в мене, блищали до лампи.

— Чисто, як мій бідний тато, — озвавсь я, — Він теж мав падучку. Якась така заморока в голові. Лікарі не годні були дати йому ради. Так і не порозуміли, що в нього було.

— Він помер? — лагідно запитала вона, ставлячи переді мною півдесятка нарідко зварених яєць.

— Помер, — я глитнув. — Два тижні тому. При мені це й сталося. Ми разом переходили вулицю. Одразу впав — і вже. Так і не прийшов до пам’яті. Занесли його до аптеки. Там і помер.

І тут я розвинув жалібну історію свого батька: як по материній смерті ми з ним перебралися з ранчо до Сан-Франціско; як його пенсії (підставного солдата) і дрібних заощаджень нам не вистачало і як він пробував був узятися поширювати передплату на книжки. Розповів я й про свої власні знегоди в ці дні по його смерті, як блукав я, самотній і всіма зацураний, вулицями Сан-Франціско. Поки ця добра жінка розігрівала грінки, смажила бекон та варила ще яйця, я, уминаючи хорошенько все, що вона ставила перед мене, увиразнив і збагатив подробицями портрет того бідолашного сироти. Я й насправжки зробився ним. Я вірив у нього, як вірив у чудові яйця, що їх тої хвилі поглинав. Я сам ладен був плакати з живого жалю до себе. Голос мій подеколи аж сльозами бринів. їй-бо, це було так зворушливо!

А та добра душа з кожною новою рискою до портрета

підкладала мені ще чого-небудь. Вона загорнула мені й пакунок на дорогу. Поклала туди гурт варених яєць, перцю, й соді, і ще чогось, а на додачу велике яблуко. Наділила вона мене трьома парами грубих червоних вовняних шкарпеток, дала чистих хусточок і ще бозна-чого, я вже тепер і позабував. І весь час вона варила й варила, а я все їв та їв. Жер я, мов той дикун, але зважте, передо мною лежала неблизька дорога через Сієрру на сліпому багажнику, і я не знав, де й коли їстиму знову. І весь цей час, наче мрець на бенкеті, мовчазно й непорушно низав мене очима її власний нещасливий син. Для нього я, мабуть, втілював таємничість, і романтику, й пригоду