Читати книгу - "Смерть Верґілія"

дістає

давнє-предавнє право зректися пізнання і запитання,

зректись відрізняти добро від зла,

втікаючи від пізнання, цього людського обов’язку,

ховаючись поза невинністю, новою, а тому й фальшивою, щоб

негідне і гідне, нещастя і щастя,

жорстокість і ласка, смерть і життя,

незбагненне й збагненне злилися в одну неподільну сукупність, що не знає

відмінностей,

в узах краси нерозривно злютовану,

зором душевним осяяну і зігріту,

й тому це — мов чари, і краса, зачарована і чарівлива,

демонічно усе поглинає,

всеосяжна її рівновага правічна,

але тому це — й вороття в добожественний хаос,

тому це — спомин людини про те, що сподіялось

ще до її передзнання,

спомин про те добожественне світу становлення,

спомин про той переддень безвиразно-похмурий творіння проміжного,

що не знає ні клятви, ані зростання, ані оновлення, —

і все ж таки спомин і, як спомин, святий,

хоч це — святість без клятви і без зростання й оновлення,

уже демонічна святість, що від краси відходить

аж до межі останньої, але волі не має

за межу ту ступити,

і вертається до передпочатку

краса —

добожественна з видом божественним…

бо перед ним простиралася ніч, така, що все поглинає, така очужіло-далека, така повна сріблястого пилу відлуння, яке долинало від найдальших її окраїн, що й сама вона, і все, що ховалося в ній, утрачало свою виразність, і хтозна вже, що то й було — спів, чи заливчастий сміх, чи звірини ледве чутний голос, чи шелестіння вітру. І чуже це знанню незнання, яким, немовби для захисту своєї ніжности і тендітности, краса повивається, — змушена повиватись, адже єдність світу, створена нею, швидкоплинніша, беззахисніша, вразливіша, ніж єдність пізнання, а крім того, їй, на противагу першій, щомить може завдати шкоди знання, — це незнання разом з красою променилось навстріч йому з усього видимого круговиду, ніжно і воднораз сливе демонічно, як зваба, як гордовита спокуса рівнозначущости, що демонічним шепотом долинала від крайньої межі, проникаючи в самісіньку глибину, — мерехтливим океанським шепотом, який просякнутий місячним сяйвом і який і сам просякає його собою, урівноважений, як припливи й відпливи, що ширяють у всесвіті й чия шепітна сила перемішує видиме і невидиме, розмаїття речей пов’язує в єдність їхньої сутности, розмаїття думок — у єдність світу, але одну і другу позбавляє реальности, обертаючи їх на красу: незнання — це знання краси, непізнаваність — це її пізнання, незнанню невідома перевага думки, непізнаваности невідомий надлишок реальности, і в їхній застиглій рівновазі застигає мінлива рівновага поміж думкою і реальністю, застигає світотворча гра запитання й відповіді, всього, про що можна спитати й на що можна відповісти, і коли краса спинить рівноважний потік внутрішнього й зовнішнього, то в застиглій рівновазі вона обернеться на символ символу. Так склепіння своє понад ним напинала ця ніч, рівноважна у гармонійній красі, темний полиск нічного обширу простилавсь предковічно над усіма часами, в часі, одначе, лишаючись, і в межах стихії земної лишаючись, і від межі до межі простилаючись, і сам будучи в кожнісінькій пóрі крайньою зовнішньою і крайньою внутрішньою межею, так ніч напиналась над ним і розпиналася в ньому, й від неї, від земної її рівноваги до нього разом з красою її прилинув символу символ, несучи із собою всю чужість крайніх зовнішніх і крайніх внутрішніх далей замежних, — символ, усе ж навдивовижу знайомий, у незнанні закритий і все ж навдивовижу відкритий, бо тепер, немовби в чарівно раптовому новому світлі, він постав перед ним символом його власного образу, постав, попри всю далечінь, так виразно, ніби його сотворив він сам, ніби втілення власного «я» у всесвіті, втілення всесвіту в «я», непорушно злютований символ подвійний земного буття; осяваючи ніч, осяваючи світ, краса наповняла всі межі безмежного простору й, занурена разом із ним у час, ширяючи крізь часи, стала в них вічно сущою, стала безмежним обмеженням часу, стала сукупним символом земної минущості, обмеженої часом і простором, являючи тугу обмеження і саме тому — краси в поцейбіччі;

так у тужливій тузі

людині краса відкривається,

в самодостатності своїй відкривається —

самодостатності символу і рівноваги,

чарівливо ширяючи поміж

«я», що красою милується, й світом, що красою наповнений,

«я» і світ — кожне у власному просторі, кожне у власних межах,

кожне самодостатнє у своїй рівновазі, і тому обоє

у рівновазі поміж собою, і тому обох об’єднує спільний простір;

і відкривається в ньому людині

краса і самодостатність земної минущости,

самодостатність простору, який несе час і застигає в часі, чарівно-прекрасного простору, що, розпростершись, ширяє над світом, і його вже не оновлює жодне запитання, вже не поглиблює жодне пізнання,

о, ця неоновно- і непоглибно-стійка цілісність простору, опора її — рівновага

вічно живої у ній краси, і ця самодостатня

цілісність простору являє себе в кожній його частинці,

в кожній клітинці, ніби клітинка ця — його внутрішня крайня межа,

являє себе у кожнім окремім образі, в кожній речі, в кожнім людськім творінні,

являє як символ його просторовости,

як її внутрішня крайня межа, де всяка сутність себе поглинає,

о символ, що поглинає простір, о ця краса, що поглинає простір

завдяки єдності внутрішніх і зовнішніх меж, яку сама і породжує,

завдяки самодостатності нескінченно обмеженого,

о, ця нескінченність обмежена, ця туга людини;

так відкривається їй краса — як дійство двох меж,

а межі, і зовнішня, й внутрішня —

чи то лінія обрію, чи то грань однієї клітинки єдиної, —

пролягають поміж скінченним і нескінченним,

далеко-далеко, а проте ще в земній стихії, а проте

ще в земному часі, навіть самі обмежують час і визначають його тривалість,

його тихомирну тривалість на грані простору,

але часу вони не поглинають,

вони — лише символ, символ земний поглинання часу,

лише символ поглинення смерти, але вже не саме поглинання,

то межі усього людського, яке ще не вийшло за власні межі,

а тому — і межі всього нелюдського;

так відкривається людям все дійство краси —

і його сутність, і сутність самої краси:

нескінченне в скінченному,

примарна земна нескінченність,

а тому — лише гра,

гра в нескінченність, гра земної людини в її земній минущості,

гра у символи на останній земній межі,

краса, гра в собі,

гра, в яку грає людина із власним символом, щоб так

бодай символічно — інакше не вийде — втекти від страху самотности, —

солодкий самообман, яким себе знову і знову тішать,

утеча в красу, гра у втечу;

і ось відкривається людям застиглість прикрашеного світу,

нездатність його розвиватись, обмеженість його досконалости,

яка неминуща лише у повторенні,