Читати книгу - "Знахар"

Про неї, що її такий негідник, як шановний пан Войдилло…

— Замовкніть! — вигукнув Войдилло. — Годі з мене!

— Вам годі, а мені мало!

— Пильнуйте свого носа!

— Та й ви може на свій глянути. От лише темно. Здалеку не видко. Але до мене ви не підійдете, бо боїтеся.

Зенон засміявся.

— Чого, чого, дурню, мені боятися?

— А того боятися, що зараз тобі пику натовчу!

— Облиште, не варто, — порадив хтось із ґанку.

— Авжеж, що не варто руки каляти, — тим самим тоном підхопив Собек.

— Сам дістанеш по морді! — гаркнув Зенон.

І перш ніж присутні встигли його втримати, скочив із ґанку. У темряві завирувала колотнеча. Почулися кілька глухих ударів, а тоді сильний тріск. Це прегарна мандоліна пана Собека розлетілася на цурки в зіткненні з головою екс-семінариста. Супротивники зчепилися й гепнулися на землю. Покотилися під паркан.

— Пусти, — озвався здушеним голосом Зенон.

— А ось тобі, хулігане, ось тобі, ось, ось, щоб пам’ятав!

Собекові слова супроводжувалися ударами.

— Попався ж ти мені! Ось тобі! Ось! Зачіпатимеш іще дівчат?! Га?

— Не чіпатиму!

— То маєш, аби пам’ятав!

— Не чіпатиму, присягаюся!

— То ось тобі ще, щоб обіцянки не забув! І ще! І ще!

— Рятуйте, браття! — заскімлив Зенон.

Довкола зібралося кільканадцятеро людей, чию увагу привернула бійка. Та ніхто не кинувся на допомогу. Собека всі поважали, і навіть ті, хто не знав, у чому тут справа, припускали, що він має рацію, тим більше, що його супротивником був скандаліст, якого всі зневажали. Зенонові товариші ж не квапилися демонструвати солідарність. У глибині душі вони від початку були на боці Собека. Зрештою, бійку почав Зенон.

— Панове, — озвався хтось із гурту. — Годі, годі!

— Припиніть! — докинув інший.

Собек підвівся із землі. З дому вибіг Лейзор із гасовою лампою в руці. При її світлі стало видко усе спустошення, завдане Зеноновій зовнішності. Він устав у подертому вбранні, очі мав підбиті, з носа текла юшка. Він поворушив язиком у роті й виплюнув кілька зубів.

Собек обтрусив одяг, підняв із землі гриф мандоліни, на струнах якого жалюгідно звисали рештки інструмента, кахикнув і, не кажучи й слова, пішов геть.

Решта теж почала розходитися, нічого не кажучи й ні про що не розпитуючи. Назавтра в Радолишках гуло мов у вулику. Після служби в костелі ніхто про інше й не говорив. Усі добре знали про причину й перебіг бійки. Усі вважали правим Собека й раділи, що той утер носа Зенонові. Та з іншого боку осуд спрямували на Марисю. По-перше, що це сталося через неї, а по-друге, що просиджування молодого Чинського в крамниці так чи сяк погано свідчить про моральність молодої дівчини.

Крім того, хіба можна уявити, щоб через якусь приблуду, продавчиню із крамниці билися не останні в містечку люди — чиновник і син із багатої, шанованої родини.

Усім було цікаво, як відреагує родина Войдилл. Допитувалися про те в Зенонових братів, але ті хіба що плечима знизали.

— Це не наша справа. Батько повернеться, то й видко буде.

Старого Пана-добродія справді не було в Радолишках. Він поїхав за товаром до віденських чинбарів.

Марися про Зенонове побиття дізналася рано-вранці. Прибігли дві сусідки й докладно про все розповіли. І якщо пані Шкопкова сприйняла цю новину із задоволенням, мовляв це кара Господня Зенонові за те, що покинув семінарію, то Марися не на жарт перелякалася. Вона гірко докоряла собі через власну балакучість. Нащо вона скаржилася шляхетному панові Собеку! Наразила його на такі неприємності. Невідомо, які це матиме наслідки. Старий Войдилло не подарує, що його сина побито. Певне, позиватиметься до суду, певне, поскаржиться в поштове управління. За своє благородство пан Собек може поплатитися втратою посади…

Безсумнівно, вона була йому вдячною, проте їй було й прикро. Він зробив це задля неї, наразився на неприємності, втер носа цим огидним пліткарям, що тепер довго перемиватимуть йому кісточки. Через усе це став її, Марисиним кредитором. Хоч би й словом не прохопився, та кожен його погляд промовлятиме: «Я став на захист твоєї честі, твого імені й доброї слави, хіба ж мені за це не належить відплата?»

І ще одне. Після цього випадку Марися добре розуміла, що тепер про неї пліткуватимуть і отруять їй усе життя.

Вона казала правду, що їй болить голова, коли відмовлялася піти до костьола. Дівчина справді почувалася хворою, нещасною, розгубленою. Тієї неділі вона взагалі не вийшла з дому, плакала й думала, що ж воно тепер буде. Якби ж то звідси можна було втекти, поїхати якнайдалі. Хоч би й до Вільна. Вона б за будь-яку роботу взялася, за служницю би стала… Та на поїздку не було грошей, а ілюзій, що їх може позичити пані Шкопкова, Марися не мала. Ані пані Шкопкова, ані будь-хто інший у містечку. Хіба що… хіба що…

І тут їй спав на думку старий знахар із млина. Стрийко Антоній напевне не відмовить їй. Ось єдина людина, що залишилася в неї на світі.

Марися почала гарячково обмірковувати план дій. Увечері, коли стемніє, вона пройде за садками до тартака… А звідти до млина. Десь дорогою найме бричку й уранці буде вже на станції. Звідти напише листа до пані Шкопкової… І до нього, до пана Лешека.

Серце Марисі стиснулося. А що буде, якщо він не захоче приїхати до Вільна?

І всі її плани вмить зруйнувалися.

Ні, вона воліла щодня наражатися на обмовляння, кпини, плітки, навіть на сором, аніж відмовитися від можливості бачити його очі й вуста, чути його любий низький голос, відчувати доторк його дужих, гарних рук.

«Нехай уже буде, як буде», — вирішила вона.

Існувала ще одна можливість: про все йому розповісти. Адже він значно розумніший за неї й напевно знайде кращий вихід.

Та на це вона б ніколи не спромоглася. Марися знала, що ніхто в містечку не наважиться розповісти йому про причину бійки між паном Собеком і сином Войдилла. Зрештою, пан Лешек і не вдавався ні з ким у розмови. Та якби він довідався про скандал, то міг би запідозрити, чого це пан Собек став на Марисин захист, і тоді…

«Ні, нічого я йому не скажу! — вирішила вона. — Так буде найкраще».

Зранку дівчина йшла до крамниці, потупивши голову, і так швидко, наче її переслідували. Зітхнула полегшено тільки опинившись у крамниці. Глянула на себе в люстерко й помітила, що дві безсонні ночі й нещодавні хвилювання залишили на обличчі свій слід. І це геть вивело її з рівноваги.

«Коли він побачить, як я змарніла, — думала Марися, — то геть збайдужіє