Читати книгу - "Оголений нерв"

— вже спокійніше промовила Аліса. — Можу знайти гарного спеціаліста, і недорого візьме.

— Відчепись! — скривилася Настя. — Зі мною все добре.

— І все-таки зізнайся, що ти там забула?

— По твоєму, я повинна була сидіти вдома? Анексований Крим — а ми маємо сидіти склавши руки? Чекати, поки й усю Україну так само захоплять?

— Ніхто Крим не захоплював, це по-перше. По-друге, населення саме того хотіло. У мене там багато знайомих, і вони дуже задоволені приєднанням до Росії.

— Побачимо, що вони заспівають через кілька років, — сказала Настя. — Які там роки? Україна незабаром поверне Крим, я впевнена в цьому!

— Ага! Чекай. Питання, чи хоче цього кримське населення? Великі пенсії, як у Росії, висока зарплата… Який дурень відмовиться? — посміхнулася Аліса. — Швидше б уже й нас приєднали до Росії! Отоді б зажили!

— Тіпун тобі на язик! — невдоволено кинула Настя. — Я не хочу жити в іншій державі.

— У злиденній Україні краще?

— Але ж у своїй країні! — сказала Настя, наголосивши на слові «своїй» і додала: — Потрібно зробити її багатшою, а не пертися до чужої.

— Уже один зробив, прийшли інші й зроблять те саме — будуть красти, як попередники.

— Якщо дозволить народ, то будуть, а якщо ні…

— Ой! Я тебе благаю! Хто нас питатиме?! Ось прийдуть бандерівці — нам буде труба! Кажуть, що вони нас ненавидять, приведуть їх сюди правосєки, то може тебе й не зачеплять, бо твоя мати родом з бандерщини, а що нам, російськомовним, робити? Я нічого не розумію на українській мові, не можу ні писати, ні читати.

— Нічого не розумієш? А якщо скажу, що там, за рогом будинку, саме для тебе залишили мішок з грошима, зрозуміла? — спитала Настя українською.

— Еге ж! — голосно розсміялася Аліса. — Таке хіба що дурень не зрозуміє!

— І ти її добре розумієш. І не треба вдавати, що тобі незрозуміла державна мова.

— Але я хочу розмовляти так, як мені зручніше!

— А тобі хтось забороняв це робити?

— Та ні, — стенула плечима.

— Ось ти як підприємець здаєш звіти до податкової, то якою мовою заповнюєш бланки?

— Звичайно, російською!

— Тобі хтось хоч раз заборонив писати російською?

— Та ні, але стоп! — Аліса нервово закрутилася на стільці. — Згадала! У пенсійному фонді змушують писати своє прізвище українською.

— Тобі важко списати з паспорта своє прізвище? — Настя прискіпливо подивилася в очі подрузі.

— Неважко, але коли прийдуть сюди бандерівці, що я буду робити? Дивись, хто прийшов до влади, — жінка почала перераховувати, тож Насті довелося трохи просвітити подругу, розповівши, хто і звідки родом у нинішній владі. Зробити це було непросто, бо для Аліси Сумщина вже бандерщина. — І хто тебе так нажахав? — запитала Настя.

— Прийди на ринок, послухай, — образилась Аліса. — У мене теж вища освіта, але ти на це не зважаєш. Нехай я дурна, але не може бути придуркуватим весь ринок.

— Не хочу нічого поганого казати про твоїх колег, але хотілося б дізнатися, який приблизно відсоток хоче приєднання до Росії?

— Відсотків вісімдесят, не менше, — впевнено сказала Аліса.

— Ого! — Настя скрушно похитала головою. — Тепер зрозуміла така ненависть до українських вишиванок.

— А до чого тут вишиванки? — округлила очі Аліса.

— Нещодавно ходила на ринок, щоб купити собі домашні капці, — пояснила Настя. — Випадково натрапила на палатку, де молода жіночка торгувала вишиванками. Знаєш, там є і з машинною вишивкою, є з ручною роботою, і вишиті хрестиком, і гладдю, є навіть для немовлят сорочечки. Така краса! Задивилася я й одразу не помітила, що у жіночки сльози на кілочку. «Купують?» — спитала. «Іноді, — відповіла вона, — але частіше запльовують». Я не повірила своїм вухам! Навіщо плювати в своє, українське? Не подобається тобі вишиванка, то не купуй, йди своєю дорогою, ніхто не змушує її купувати чи носити. Але плювати? Дикунство якесь!

— Може, збрехала?

— Ні, Алісо, не збрехала, — зітхнула жінка, — вона мені показала цілий стос сорочок, які спаскудили. А які ж вони гарні! Якась жінка вручну хрестик за хрестиком викладала в узори, вишивала для краси, для добрих людей. Хіба вона гадала, що на них якесь бидло плюне? Жіночка мені розповіла, що родом з Івано-Франківська, вийшла за місцевого хлопця заміж, почала привозити сюди вишиванки, а тут таке… Сказала, що потрібно закривати бізнес. Уявляєш, бідненька жіночка розмовляти почала російською, але чути акцент, тож навіть це її не врятувало.

— Ось скажи мені, Насте, навіщо нам тут її сорочки? Хіба що в клубі на концерті самодіяльності в них виступити.

— Та то ж не просто вишиванки, а наше українське національне вбрання!

— Де ти бачиш тут українців? На Донбасі більша частина росіян.

— Якщо люди розмовляють російською мовою, то це не значить, що вони росіяни. Хто ти за національністю?

— Українка, — відповіла Аліса, — але це не значить, що я повинна носити вишиту сорочку. Подобається їм на Західній носити вишиванки, то й нехай носять. Я не виправдовую тих, хто зіпсував товар, ні в якому разі, але й вишиванку вдягати ніколи не буду.

— А я вдягла б із задоволенням! — захоплено сказала Настя.

— Ось тобі й на! — сплеснула руками подруга. — Мало тобі розгортання прапора! І не здумай купити вишиванку й пройтися в ній по ринку!

— А то що буде?

— У кращому разі пожбурять у тебе яйцями, а в гіршому отримаєш добрячих стусанів і підеш додому в самому ліфчику — порвуть сорочку на тобі й не спитають, як тебе звати, — охоче пояснила подруга. — Тож перш ніж вдягти таку сорочку, подумай про наслідки і згадай, де ти живеш, — порадила Аліса.

— Я добре пам’ятаю, що живу в Україні.

— Ти живеш на Донбасі, — виправила її подруга, — а це різні місця.

— Ніколи про це не думала, але зараз мені здається, що я живу серед дикунів, — задумливо сказала Настя.

— Мені так не здається, — почала подруга, але Настя її зупинила.

— Алісо, я не хочу з тобою сперечатися чи щось доводити. Бачу, що все марно, тому давай домовимося більше не розмовляти на такі теми. Якщо ми