Читати книгу - "Репортер"

мені цей рабський страх? Чому ми позбавляємо людину права зробити добро іншим?! Чому я зразу вирішив, що таке неможливе? Більше того — за це карають?! Звідки цей солодкий потяг до заборони?! А звідти, що виховувався я не в повітрі, а на землі, і бачив усе не згори, як зараз, а знизу! Але ж пам’ять у людей не зникає, вона спадкоємна! Хіба я забуду, як наш бригадир, тьотя Зіна, нічого не могла зробити без команди нашого голови Громова?! А той теж неабияк залежав: безоглядно виковував усі вказівки, що йому видзвонювали з райцентру, — скільки чого посіяти, в які строки і скільки має бути техніки. Не послухаєш бодай у малому — враз комісія, партквиток на стіл, іди в поле! А як же колись у мужиків — без будь-яких вказівок — добрий хліб родив?! А втім, графік Федотов говорив, що й раніше вказівки були, але не з району, а від поміщика чи від його управляючого. От і відбили охоту думати! Роби, що велять, і край. Лише при Столипіні дозволили виходити з общини, щоб бути самому собі хазяїном, та при Леніні, коли ввели НЕП… Відразу виріс справжній селянин, трудяга, землю шанує, сам собі голова, в сім’ї достаток і надія, і тому — достоїнство, як з такими впоратися дурню-бюрократу? Пошлють його, чиновника, на хутір метеликів ловити, та й усе. Тому й називали розумних і роботящих куркулями, тому й заслали їх до Сибіру, а решту впрягли у звичну общину: що згори наказано, те й виконуй, без усякого мудрування. Все правильно, але чому в мені досі живе темна пристрасть не дозволяти? Чому я, саме я, Валерій Штик, а не якийсь там бюрократ, зразу подумав про цього директора: «Не можна, порушення»? Здатні ми все валити на владу та на Захід, а самі ж, самі? А в тому, мабуть, уся справа, подумалося з чіткою, незвичайною ясністю, що я, Валерій Штик, сам по собі — ніхто, черв’як гнойовий! От коли мене Спілка підтримає, та Худфонд затвердить, та комісія пропустить, отоді я, зібравши двадцять папірців, щось, гляди, й зможу, та й то зі скрипом: у будь-яку мить кожен бюрократ може послати по новий папірець, щоб було по всій формі засвідчено: блондин, і аж ніяк не брюнет. І не важливо, що й так видно, а може, ти пофарбувався! А коли б держава видала закон, що особистість є основою будь-якого колективу, що особистість правомочна на вчинки, — як би вмить усе змінилося! Та — не в мить, заперечив я собі; тільки до рабства швидко звикають, бо в підгрунті його страх, а до свободи звикнути важко, в неї ворогів предосить, всі ті, хто папірці переписує — головний її ворог, бо розуміє: якщо він не матиме права свою закарлючку поставити — тоді кінець йому, пшик, нуль без палички! А скільки мільйонів таких у державі?! Адже у нас тільки за Петра колегії були, а так — чи приказні дяки, чи думні, але ніколи не було ділових. Завсігди верховна влада визначала не одну головну ідею, а й дрібниці — що можна людцям робити, а що — зась.

Коли Варравін розповідав, як цей самий Горенков оголосив конкурс між будівельними управліннями — хто хоче взяти підряд, хто обіцяє швидше впоратися з ділом, більше зекономити — не лише для казни, а й для своїх же роботяг, — я знову подумав, що таке неможливе. Хто дозволить? Іде проти всього, до чого звикли! Так тільки на Заході можна: оголошує муніципалітет конкурс на певну суму, щоб зробити, скажімо, аеродром у такий-то строк і чудової якості, — от фірми й б’ються, і ніхто їх не планує, в самих голова на плечах! І ніхто не віддає наказів: «Стільки-то людей будуватиме будівлю, а стільки техніки відправити на бетонне поле». І ніхто не спускає вказівок, скільки цементу витрачати і якими гвіздками дошки прибивати, — люди самі думають, на те вони й особистості. Якби я міг спокійно брати участь у таких конкурсах, як горенковські, я, може, й на землю повернувся б! Мене ж у небо потягло, коли на нашій планеті, на одній шостій її частині, настало таке безвітря, що баговинням запахло, болотом… От мені й захотілося побачити вітер у горах, і щоб був він напоєний пахощами свіжого сіна…

Не запрошуючи Варравіна сісти, я спитав:

— Цей директор без дозволу такі сміливі нововведення запроваджував? Чи мав санкцію на сміливість?

— А — потрібна?

— Тільки на спокій і звичність санкцій не вимагають… Живи, як жив, пропади все пропадом, ми ж розписані, по ящичках розсовані — щоб для обліку було зручніше! Та за одне те, що цей ваш Горенков…

— Наш Горенков, — тихо, але досить різко перебив мене Варравін. — Не мій, а наш. Коли б перемогла його лінія, вам жилося б краще… Мені… Усім нам.

— Повторюю, — роздратовуючись дедалі дужче, не вгамовувався я, — за одне те, що він підписав договір з молодими художниками, сам з ними домовлявся, сам затверджував ескізи…

— Неправда. Сам він нічого не затверджував. Він з ескізами цих молодих художників вийшов на загальні збори будівельників, потім улаштував виставку для громадськості району, а вже після цього затвердив…

Я глянув на нього співчутливо:

— А художня рада де? Закупочна комісія? Це тільки Суриков та Врубель без художніх рад жили, та й то тому, що філантропи існували! А у нас філантропом може стати лише начальник овочевої бази… Але за цю філантропію йому ще п’ять років додадуть до вироку… Я ніяк не збагну: навіщо телебачення показує то садибу Некрасова, то Ясну Поляну, то пушкінський будиночок? Це ж розкладаючий вплив на наших діячів мистецтв! Нам же можна мати всього одинадцять метрів житлової площі на рило та двадцять як членові творчої спілки — ні метра більше, хоч лопни! Велике мистецтво в тісноті не створюється! Сама відрижка та жах! Он Кафку почитайте! Для животворного мистецтва потрібен простір і право на самотність.

— Згоден, — відповів Варравін. — Правильно говорите, цінимо масу, а не одиницю — тому й усі біди…

Гіпнотизер, чи що? Повторив мої думки, я ж про це щойно думав. Чи, може, сам з собою вголос почав говорити?

— Власне, оце й уся історія нашого Горенкова, — мовив Варравін. — Історія держави — це сумарність людських біографій, щоденників, кримінальних справ, сповідей, Валерію Васильовичу… Ніхто не має права говорити про історію своєї країни, світу, більше того, інших цивілізацій, якщо людина не пережила в собі самій свій же власний час і власну