Читати книгу - "Репортер"

в ньому роль. Якщо цього не сталося — художник уподібниться павукові, що плаває по болотяній воді…

— Це ви про мене? — неприязнь до цього хлопця змінилася інтересом; добре посаджена голова, хоч дуже коротка шия, напевно, хтось із предків був м’ясником; дивиться без зла, з суворою доброзичливістю, коли слухає, то слухає, а не думає про своє, такі очі цікаво малювати, хоч і не іконні вони, а маленькі; і все-таки, є що роздивитись, добрі очі, чесно кажучи; оточити б їх на полотні друкарськими машинками, така холоднеча, така безнадія, забавний контрапункт — тепло проти холоду.

Варравін на моє запитання відповів не одразу, знову прилип до моїх вух, не можна так розглядати натуру, я ж його не ображав своєю пильністю, мимохідь вивчав, а він витріщився, даремно він так.

— Еге ж. Про вас. Я до вас прийшов після того, як навів довідки про вашу творчість, чому ви замкнулися, що спонукало вас відмовитися від попередньої манери живопису… Інакше я не наважився б на розмову, бо формально ви належите до числа ворогів Горенкова, тобто наших ворогів…

А чого ж тоді не запитуєш про Русанова, подумав я. Якщо так глибоко копаєш, то неодмінно мусиш знати: Кризіна мені Віктор Микитович підставив, аби не лякати фінінспекторів заробітками… Якщо колектив багато бере — це ще нічого, а от коли одна людина — ні, такого наша душа не переживе, первісні комуністи, щоб загальна рівність і ніхто, крім вождя, не висовувався, вмить голову зітнемо…

Я не став квапити його запитанням про Русанова; хоче — нехай сам запитує, а я пометикую, що відповісти.

— Ви нічого не хочете мені сказати? — пильно подивився Варравін, запихаючи блокнот у кишеню. — Точніше: не маєте наміру вступити в боротьбу з гріховним?

— Телефон залиште…

— А ви Русанова спитайте, — кинув Варравін. — Я думаю, він знає всі мої координати…

«Спостерігачі», яких тренував культурист Антипов, повідомили майстрові, що «репортер» пробув у «маляра» сорок хвилин; після закінчення візиту «маляр» пішов до сусіда, станковіста Веніаміна Раздольського; тренер Антипов, який масажував Тихомирова тричі на тиждень, повідомив про це благодійника (витяг його з брудної справи з малолітками саме він, Тихомиров); той припинив масаж, бо Раздольський був з табору ворогів.

… Тихомиров не знав і не міг знати, що Штик просив у Раздольського олії, своя закінчилась, а дуже захотілося смаженої картопельки — розхвилювався під час розмови, зачепило, а немає кращого закусону до скляночки, ніж смажена картопля.

… Через півгодини Тихомиров зайшов до Русанова:

— Пахне смаленим, Вітю.

Троє невідомих напали на Штика в під’їзді; били по голові, по-звірячому; оглушивши, зняли годинник, вивернули кишені, взяли ключі від майстерні, вкрали там ескізи, зроблені для Загряжська, фотографії, листування з Русановим, а також усі ділові папери, відімкнули гараж, вигнали «москвичок», тільки їх і бачили!

… Завдяки дивному, але щасливому випадкові, хірургом у клініці, куди привезли обезкровленого Штика, був Роман Шейбеко; він не раз відвідував вернісажі, живопис художника шанував; він і мав зробити все, щоб урятувати йому життя — про більше не мріяв, дуже спотворений череп, били нелюди, які тямили в анатомії…

XX

Я, Арсеній Кирилович Чурін

Так, те, що мало статися, не могло не статися; те, чим вагітніла Росія вже багато літ, здійснилося.

Ще років з десять тому і я мріяв про перебудову, ох, як я мріяв про те, що нині відбувається, як шалено лютував на тупість бюрократів, на легіони контролерів, на силу-силенну заборон — безглуздих, традиційно безглуздих, а тому таких страшних, які руйнували економіку на корені…

Пригадую, як я був вражений «Сказанням іноземців про Росію»; писав цю книжку не хтось, а справжнісінький російський патріот, найвищого рівня інтелектуал, знав іноземні мови, довго жив у Європі, а тому вважав, що правда, навіть дуже гірка, може допомогти батьківщині більше, ніж сльози розчуленості з приводу дрімучої старовини, коли все було тихо, спокійно й прекрасно… Та ніколи у нас не було тихо й спокійно!

Пам’ятаю, як доктор історії, покійний Пересипкін, виступаючи перед активом, виголосив фразу, що примусила мене знітитись: «Усі ми по праву захоплюємося подвигом росіян, які прийшли на Куликове поле, але чому не хочемо запитати себе: як сталося, що нечисленна Орда змогла здолати Русь! Лише через те, що нас роз’їдали амбіційні міжусобиці. Це — корінь трагедії, і ми мусимо говорити про це чесно, хоч російському серцю й боляче чути таке — значно легше й заспокійливіше звалити вину на когось іншого, нехай усі кругом винні, тільки ми праві… Але ж міжусобиці на Русі є прямим наслідком візантійського впливу, ось про що нам варто подумати. Ми прийняли релігію тієї імперії, яка стояла на межі краху, вже не в змозі запропонувати нові ідеї конгломерату націй і релігій, що визначали суть і смисл Константинополя…»

Я пізніше проаналізував ситуацію в нашій галузі — я тоді був начальником будівельного главку — і раптом з жахом побачив, що наші коаліції, групи, фракції — навіть у районі, не кажучи вже про місто, — роз’їдають, мов іржа, суспільне здоров’я народу. Згадав «іскрівця» Курочкіна, того самого, з прутковської команди: «Ох, яка благодать кістки ближнього ковтать!» Хіба це не прозріння?!

Потім, уже переїхавши до Москви, я побачив у приятеля книжку «Поети «Искры» і відразу накинувся на Курочкіна. І знову зіщулився, прочитавши в нього — одного з ідейних авторів першої «перебудови», яка от-от, здавалося, почнеться в Росії після скасування рабства, — вірші: «Повсюди торжествує гласність, і думка здатна на права, нам не загрожує неясність чи небезпека за слова. Нам тиша й морок — несумісні, свободи вимагає дух, сміливо ряд великих істин я перший всім кладу на слух. Старі порядки — хрест онові, діди й баби — не малюки, всі хворі люди нездорові і зовсім глупі дураки. Ми смертні всі під дахом неба, діянь немає без причин, і ліків мертвому не треба, хоч як не множ, один — один. Щі не зварити без капусти, статті потрібні для газет, той гаманець, в якому пусто, той без копійки, не секрет. Доба — це ніч і день у парі, карбованець — з двох половин, на їжу ласі люди й тварі, хоч як не множ, один — один… Епоха гласності настала, прогрес усюди — віщий знак, блаженний, хто міркує мало і хто не думає ніяк…» А потім мені відкрився Дмитро Мінаєв, випускник Дворянського полку: «Петро Великий вже давно в Європу прорубав вікно, щоб Русь вперед могла помчати, та є утруднення одно —