Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

гра прийшла, і скидається на те, що його запрошено сісти за стіл та взяти карту. Нащо ж бо ще одна людина може так рішуче запросити другу зробити подорож через увесь суходіл?

Вони зустрілись за допомогою «нашого», мовляв, містера Говісона в розкішній віллі на березі Гудзону. Як йому й порадили, Буйний День приїхав у присланому по нього приватному автомобілі. Він не знав, чий то автомобіль, так само як не знав, кому належить і вілла, що стояла серед пишної зеленої луки з рідкими деревами. Даусет уже чекав на нього, а разом із ним ще й другий хтось, що його Буйний День признав раніше, ніж їх познайомили. Це був не хто більше, як Натанієл Леттон. Буйний День бачив його обличчя десятки разів у газетах та журналах, читав про його становище в фінансовому світі й про великі суми, що він жертвував на університет у Даратоні. І Леттон так само видався Гарнішеві людиною сильною, тільки спантеличив тим, що не мав нічого схожого з Даусетом. Крім хіба дивовижної охайності, що проймала, здавалось, усю його істоту. Худий як скіпка, цей загадковий чоловік весь неначе палав якимсь холодним полум'ям; під його крижаною зовнішністю відчувався палючий жар тисячі сонць. Таке враження справляли найбільш його великі сірі очі, що гарячково горіли на висхлому, ніби череп, обличчі, обтягнутому мертвотно-білою, мов у привида, шкірою. Голову його вкривало ріденьке сталево-сиве волосся. Йому було не більш як п'ятдесят років, але він здавався в кілька разів старший за Даусета. Однак Буйний День бачив, що й Натанієл Леттон мав неабияку силу. Ця людина з аскетичним обличчям ніколи не виходила з стану найвищого, незворушного спокою — ніби розжарена планета, скута зверху крижаним панцером. Але найдужче вражала Буйного Дня його незвичайна, навіть якась жахлива охайність. На ньому не було й порошинки, неначе він пройшов крізь очисний вогонь. У Буйного Дня виникло таке відчуття, що якась клятьба чи лайка в його присутності була б не тільки смертельною образою йому, а навіть блюзнірством, святокрадством.

Вони випили — Натанієл Леттон мінеральної води, що подав йому німотний, мов машина, слуга, єдиний мешканець у домі; Даусет узяв собі віскі з содовою, а Буйний День — коктейлю. Ніхто не завважив, що Гарніш замовив мартіні опівночі, хоча й знав, що цей коктейль п'ють лише, в певних місцях і в певні години, — мартіні-бо йому подобалось і, незалежний у своїх звичках, він пив його, коли хотів і де хотів. Звичайно ця його примха впадала всім у вічі, але цей раз ні Даусет, ні Леттон мовби й не помітили нічого, і Гарнішеві промайнула навіть думка: «Вони, либонь, і оком би не моргнули, коли б навіть я замовив собі склянку сулеми!»

Останній прибув Леон Гугенгамер і попросив собі теж віскі. Гарніш зацікавлено розглядав його. То був один із великих Гугенгамерів — він належав до молодших у родині, але, безперечно, буїв один з тих, що з ними Гарніш зіткнувся на Півночі. Та й сам Леон Гугенгамер згадав про ту давню справу і похвалив Буйного Дня за спритність та сміливість.

— А знаєте, відгомін Офіру аж сюди докотився, і мушу вам сказати, містере Буйний Дню… гм… містере Гарнішу, ви добре-таки нас там обкрутили.

Відгомін! Буйного Дня аж приголомшило те слово. До них, бач, долинув тільки відгомін! Від тієї лютої боротьби, куди він кинув усю свою силу і всі свої клондайкські мільйони! Високо ж, мабуть, літають ці Гугенгамери, коли така битва для них проста сутичка. Буйному Дневі навіть серце похололо на думку, що це ж і його, певно, запросять до їхньої великої гри. На хвильку він прикро пошкодував, що чутки про нього не правдиві й що в нього лише одинадцять мільйонів, а не тридцять. Та хай там як, а він їх не дуритиме, скаже відверто, скільки марок спроможний купити.

Леон Гугенгамер був чоловік ще молодий, яких тридцять років, але вже огрядненький. Його лице, гладеньке, без жодної зморшки, здавалося б зовсім хлоп'ячим, якби не ледь помітні капшуки під очима. Він так само вражав надзвичайною охайністю. Чисто виголене рожеве обличчя ніби гучно промовляло про чудове здоров'я, і навіть його огрядність та передчасно скругліле черевце здавались нормальними. Така вже в нього була комплекція, та й годі.

Розмова скоро зійшла на ділові теми, хоча Гугенгамер мусив спершу розповісти про майбутні міжнародні перегони яхт та про свою розкішну парову яхту «Електру», що на ній він уже мав міняти нещодавно поставлену машину. Даусет розгорнув свій план. Говорив найбільше він, інші двоє лиш кидали окремі зауваження, а Гарніш часом ставив запитання. Хоч би яка була та справа, він не піде на неї з зав'язаними очима. І вони змалювали перед ним те, що мали на меті.

— Нікому й на думку не спаде, що ви з нами, — захоплено блиснувши своїми гарними єврейськими очима, докинув Гугенгамер, коли Даусет закінчив. — Усі гадатимуть, що це ви сам-один орудуєте, чисто по-піратському.

— Ви, звісно, розумієте, містере Гарнішу, що доконечне потрібно держати нашу спілку в таємниці, — поважно застеріг Леттон.

Буйний День кивнув головою.

— І ви розумієте також, — казав далі Леттон, — що нічого, крім добра, з цього вийти не може. Справа наша чиста, законна. Коли хто й постраждає, то тільки біржові спекулянти. Це зовсім не є спроба підірвати біржу, ви ж самі бачите, що вам доручається наганяти ціни на акції. Чесні вкладники тільки виграють на цьому.

— Так, так, — утрутився Даусет. — Попит на мідь увесь час зростає. Я вам уже пояснив, що компанія «Ворд-Велі» володіє чвертю світових запасів мідної руди — це таке величезне багатство, що справжні його розміри годі й визначити. Від себе ми вже все, що треба, зробили. Ми самі маємо доволі капіталів, але нам треба ще більше. Нашим нинішнім планам не сприяє ще й те, що занадто багато акцій є на руках у публіки. Нам треба забити двох зайців одним пострілом.

— І цим пострілом буду я? — спитав Буйний День, усміхаючись.

— Так. Ви не тільки наганятимете ціну на акції, ви заразом скуповуватимете їх. Для нас це матиме неоціненну користь, а ви здобудете великий зиск, та й ми теж. Як вам уже пояснив містер Леттон, ця справа законна й чиста. Вісімнадцятого будуть збори правління, і замість звичайного дивіденду оголосять подвійний.

— А чиїм коштом? — збуджено гукнув Гугенгамер.

— Коштом спекулянтів, — пояснив Натанієл Леттон, — усього отого шумовиння Уолл-стріту, розумієте? Справжні вкладники нічого не втратять. Навіть більше, вони в тисячний раз пересвідчаться,