Читати книгу - "Тривожна ніч"

Фаїна, більше всього боїться сусідів!

Вирішив нагадати дівчині про себе: нервово постукав, поторгав за ручку — і застогнав, бо запоров пальця. Тоді шарпнув двері з усієї сили, штовхнув їх від себе і майже не впав — розкрилися навстіж.

Фаїна відступилася з дороги. Вона тяжко дихала, бо не минало хвилювання, та ще й перелякалася.

А він був задоволений, навіть сам до себе усміхався — таки переміг! Думав: приревнувала його до Вероніки, а хіба то для нього погано? Ревність любов підсилює. А в тому, що Фаїна його любить, він не сумнівається. Тому й не витримала от, хоч як хотіла показати свій характерець! Слабка… Вероніка б не відступила до кінця. Те яблучко, може, і залишитися десь на недосяжній для нього верхівці. Поки не натрапить хтось спритніший — і не втре йому, Геннадієві, носа. Невже його волі даються тільки ті, котрі самі прагнуть, щоб їх обдурити й трохи не нахваляються дівочою слабістю, довірливістю?

У кімнаті — тільки оком кинув, побачив — гарно прибрано. На телевізорі в кутку — букетик айстр. Здалося, Фаїна лише прикидалася, що вона не хоче його знати, сама таки чекала, що прийде. Глянув і на неї — стоїть у лискучому, якомусь прохолодному халаті, щоб руці, доторкнувшись до нього, захотілося відразу пошукати живого тепла.

За звичкою, простерся на дивані, підклав руки під голову — чекав, поки Фаїна підійде до нього і присяде поряд, аби він міг її обняти, наблизити до себе. Не поспішала підходити. Скоса поглядаючи за нею, бачив Геннадій, як повільно пройшла по кімнаті, стала до вікна, відкинула фіранку й задивилася на тихеньку вулицю.

Нетерпілося йому і самому стати до вікна, легенько обняти Фаїну за плечі, ніжно щось сказати. Пояснити, що його брутальність тільки вдавана… А стримався — нехай! Посердиться трохи — лагідніша, добріша буде потім. Коли все забуде… Ну, а поки що йому, Геннадію, треба відпочити, сховатися від дійсності. Якби можна, забрав би Фаїну й поїхав десь далеко-далеко. Аби нікого не бачити — ні матері з непривітним вітчимом, ані Вероніки з неприступною, строгою родиною, ні Павла, що раптом сів за грати. Аби довго нічого не знати, що тут діється. Бо щось змінити, спрямувати події до кращого він не може й від того карається.

Розмірковував: треба й Фаїні розказати. Про заарештованого брата, Наталину смерть. Це ж тоді їх — Геннадія й Фаїну — Наталя вигнала з квартири. Згадав, як Фаїна — ніколи не думав, що вона це може — почала Наталі вичитувати: нечемна, некультурна!.. Молодець, Фаїна.

Повернувся лицем до вікна — що вона там дивиться? А дівчина відчула, напевне, що Геннадій поглянув на неї — зміряла його поглядом, виставила з-за шафи чемодан:

— Твої речі — ось!

— Може, трохи ще нехай побудуть?

— Не хочу — забирай!

— І не послухаєш мене?

— Наслухалася!

— Не сердься, Фаїно. У мене біда, і я хочу тобі розказати.

— Піди розкажи їй!

Хоч добре знав Геннадій, на кого це Фаїна натякає, а запитав:

— Кому?

— Отій шапочці…

— То ж Наталина сестра. Ми були у брата. О, якби ти знала, який я нещасний!

— Дуже?

— Нащо смієшся, Фаїно? Нічого ж не знаєш.

— Що з тобою раптом приключилося? Не захотіла вона тебе, втекла від тебе, так?

Більше лежати на дивані Геннадій не міг, рвучко встав і потягнувся до неї руками. Вона позадкувала, показуючи тим, який бридкий для неї його доторк.

Тяжко зітхнув Геннадій:

— Чому не розумієш мене, Фаїно? Га?

— А ти — мене?

— Тебе я розумію… Може, мені й потрібно було бачитися з тобою.

— Так уже й притисло!

Знову сів і сумно, повільно сповістив:

— Того ж вечора, Фаїно, Наталю убили.

Жахнулася:

— Де?!

— Вдома, на квартирі.

— Не жартуй, Геннадію.

— Правду кажу — вбили.

— Та хто?!

— Павла заарештували, а я… — зітхнув, — а я — сам не свій…

— Що загрожує тобі?

— Не знаю…

— А може, ти брешеш?

— Не до брехні мені тепер, Фаїно.

— То кажи всю правду.

— Кажу, а ти не віриш. Як і Вероніка, Наталина сестра — твоя «червона шапочка»: вона запідозрює і звинувачує мене. Тому я і вийшов за нею аж на вулицю — ніяк не міг її переконати, що не вбивав Наталю…

Зненацька це зійшло йому на думку. Брехав і сам своїй вигадці вірив, неначе так було — Віка звинуватила його у важкому злочині. Тому, казав Фаїні, він такий нещасний, що не вистачає лише її сліз.

Бачив — вона провела пальцями під очима і почала слухати з більшою довірою. Додав:

— А ти так несподівано… Хіба я міг одразу тобі пояснити?

— Не знала ж…

— Тепер знай.

— Пробач.

Знову потягнувся до неї Геннадій, і вона прихилилася. Повірила, бо таким ніколи його ще не бачила: знервований, утомлений. Зраділа: а все-таки у важку хвилину звернувся до неї, ні до кого іншого, — має її за рідну, найближчу людину! Тому вона готова на все, щоб його захистити. Але, уявивши убиту Наталю, ледве-ледве шепнула:

— За що?

— Комусь, певно, стала поперек дороги.

— Може, саме тій, що звинувачує тебе? — підвищила голос.

Не зрозумів ніби Геннадій:

— Кому?

— Таж її сестрі…

Згадав, що він наговорив на Віку, і змовчав. А Фаїна зразу подумала на себе:

— Добре, що у мене ні сестри, ні брата — одна я. Спокійніше…

— І я тепер один, але не маю спокою, Фаїно.

Нагадала:

— Ти казав, що брат заарештований.

— Брат заарештований, але він не вбивав.

Зрозуміла це по-своєму Фаїна:

— Думаєш, піде вона і скаже?

— Віка? — глянув з острахом Геннадій і похилив голову.

Не виходила Фаїні з голови Вероніка. І знову докорила:

— Не міг ти триматися від неї подалі?

— Та я з нею нічого не мав!

— Чому ж тоді до тебе прискіпується?

— Бо у біді кожен винного шукає.

— А ти що шукаєш?

— Одного спокою шукаю, забуття…

Погодилась:

— Ти перевтомився.

Лишився задоволений Геннадій — ось воно й на добре виходить із Фаїною. Щось трохи і вигадав, зате між ними настав мир.

Знову розлігся на дивані. Узяв її за руку. Обійняв потім дівчину і вустами шукав її очі, знаючи, що то їй подобається. Та тільки встиг торкнутися губами до він, як хтось подзвонив. Враз сахнулася Фаїна, прислухалася, допитливо поводила очима на Геннадія — мовляв, хто б це був? Батьки на чергуванні та й у них свої ключі від хати? За дзвінком постукали — настирливо, владно.

Фаїна підвелася, пішла до дверей. Геннадій став посеред кімнати. Серце чомусь забилося збуджено, ніби віщувало йому щось недобре.

Фаїна