Читати книгу - "Тривожна ніч"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хто там?
Що відповіли з-за дверей — Геннадій не почув. Подумав — може, телеграма… або комусь із сусідів треба викликати медичну допомогу — й не мають телефону. Чекав — Фаїна зараз повернеться і скаже: усе гаразд, Геннадію… Але замість неї увійшов незнайомий, щось братових років, чоловік.
Геннадій розгублено закліпав очима, дивлячись то на дівчину, то на непроханого гостя. А той запитав:
— Ви — Геннадій Мушник?
— Так, я…
— З міліції. У справі вашого брата, — офіційним тоном пояснив незнайомий.
Не знав того Геннадій, а лейтенант Погоріляк не вдався до подробиць і не сказав, як його шукав, і хлопці з гуртожитку дали йому Фаїнину адресу. Власне, подумав лейтенант, Геннадію на друзів нарікати нічого. Довго чекав його у кімнаті. Вже втратив надію, гадав, що він так раптом зник із кладовища, бо кудись утік. А тут заглянула до хлопців біла дівчина. Звернувся до неї, а вона ревниво: Геннадій, певно, у Фаїни, він же там і днює, і ночує, не вилазячи… Хлопцям залишилося сказати, де живе Фаїна.
Дивився тепер Віктор на Геннадія і впізнавав у ньому Павла. Відзначив, що зовні не такі вже й схожі. Але налякався так само, як Павло. Нервовий чи знервований? Глянув на Фаїну й легенько усміхнувся — а дівчина нічого собі, античного профілю… Не чекаючи, поки запросять сісти, виставив на середину кімнати стілець. Чемодан Геннадія, що йому заважав, відставив убік.
Несподіваний візит слідчого з міліції, нараз навів Мушника-молодшого на недобру думку. Та з робленим спокоєм сказав:
— Слухаю вас.
— Навпаки, я хочу послухати вас, — відповів не менш спокійно слідчий.
— Хіба я щось знаю?
— Щось, може, і знаєте.
Геннадій оглянувся: неприємно себе почував. Якби, подумав, хоч Фаїна вийшла, лишила їх удвох, бо ж, як не крутитиме, доведеться дещо сказати й таке, що Фаїні непотрібно знати. Але вона аж рота відкрила — заслухалася.
— З братовою жінкою коли бачилися наостанок?
Перепитав Геннадій:
— Наостанок?
— Так, в останній раз, коли її бачили?
— Напередодні, по обіді, — не так перед слідчим, як перед Фаїною хотів бути правдивим Геннадій, бо інакше зразу його запідозрила б.
— О котрій годині? — продовжував питати лейтенант.
— Не пам'ятаю — десь о третій… — глянув на Фаїну, шукаючи у неї підтвердження.
— Яка вона тоді була, Наталя? Сумна чи весела?
— Якою могла бути? Як звичайно, як завжди… Сердита!
— На кого?
— Ну, я зайшов до брата з дівчатами. З Фаїною от… А Наталя, як на те, приїхала з відрядження, застала нас у хаті.
— І що, приревнувала?
— Кого, мене? Вона мене просто ненавиділа!
— А ви її?
— За що б її любив?
Кров відразу прилила Віктору до обличчя. Повторив у думці: «За що б її любив?» Виходить, він Віктор, міг любити дуже невибагливо — вибрати собі дівчину, в якій оцей «патлатий інтелект» не бачить нічого, ніяких достойностей!
— Така була погана?
— Я їй не суддя, — невесело відповів Геннадій.
— Не суддя, це правда, але щось, напевне, в ній було, що вам… ну не дуже подобалося?
— Багато чого навіть…
— Конкретніше скажете?
— Скажу. Нещирість, награність.
— Невже вона не була відвертою?
— Ніколи!
— З вами чи взагалі?
— Ні зі мною, ні з братом Павлом. Обманювала брата.
— А ви про це знали?
— Здогадувався.
— Тоді… — Віктор вийняв із кишені перегнутий аркушик: — Не ви йому оце написали?
Перечитавши анонімку, Геннадій заперечливо похитав головою:
— Нащо б я писав? Я міг і так сказати…
— Але ж не сказали.
— Не сказав, бо він би не повірив.
— Так любив Наталю?
— Авжеж любив.
Це засмутило Віктора. Спитав тільки по добрій хвилині:
— А хто би міг послати Павлові анонімку, скажімо, з його друзів?
— Павло жив своїм життям.
— А ви своїм?
— Безперечно.
— Часто навідували брата, приходили в гості?
— Не дуже.
— А все ж…
— Здебільшого, як не було Наталі.
— А в суботу знали, що вона приїде?
— Затрималися трохи, загуляли… Знайшли пляшку шампанського у брата, увімкнули музику…
— Хто ще був із вами?
— Я вже вам казав. Фаїна ось! А ще — її подруга… Правда, вона невдовзі пішла, і Наталя її не застала.
— Іншого місця для гуляння собі не знайшли?
— Не знайшов.
— А тут хіба не можна було?
— Тоді, в суботу, ні.
Повернувся Віктор до Фаїни:
— Підтверджуєте?
Фаїна замість відповіді, мовчки закивала головою. Лейтенант поглянув знову на Геннадія:
— І добре там було? Ніхто не заважав?
— Поки не з'явилася вона.
— Наталя? — глянув на дівчину.
Знову ствердно кивнула Фаїна. Лейтенант продовжив питати її:
— Куди ж ви пішли потім?
— У кіно… На «Любов земную…»
— А після кіно?
— Спочатку в місто, у кафе, а далі пішли в парк. Лавиця одна там у нас є…
— Сховалися н нікого не бачили?
— Звичайно, навіщо нам? — озвався Геннадій.
— А вас хтось чи бачив?
— Хтось, можливо, й бачив.
— І довго пробули на тій своїй лавиці?
— Може, й довго, а може, і мало. Знаєте, яке то… — Геннадій відчув, що вибрався з незручності.
— Пригадайте — до якої години ще були там, у парку?
— Це має якесь значення?
— Раз питаю — має.
Допитливо зиркнула Фаїна на Геннадія, сказала:
— Я пам'ятаю, глянула на свого годинника вже перед дверима. Боялася, що батьки сваритимуть, куди так довго ходжу — і глянула, чи не пізній час. Було по десятій.
— З парку поверталися з Геннадієм разом?
— Провів мене, чого б не провів?
Замислився Віктор, щось поміркував і аж потім знову звернувся до Геннадія:
— Значить, від того часу, як Наталя вас випровадила, приблизно від третьої до після десятої ви були у місті?
— Безперечно.
Що ж, вирішив Віктор, треба буде спитати й сусідів. Може, якась цікава молодиця вже давно слідкує за цією парою, відомо їй про кожний їхній крок… А в душі хотілося, аби все було так, як йому розповіли Фаїна і Геннадій, ця молода студентська пара, життя в котрої, звичайно, тільки починається. Бажав їм добра. І кинув оком по кімнаті: затишно в ній, гарно. Чемодан лише не гармонує з новенькими меблями. Старий якийсь, обшарпаний — в таких хіба що носять до прання білизну. Усміхнувся, кивнув на валізу:
— «Студентське життя»?
Йому не відповіли. Піднявся, попередив:
— Ви мені ще потрібні, Геннадію.
— Навіщо? Все вже розказав.
— Розказали, правда, тепер ще й покажете. Трохи прогуляємося містом, зайдемо в парк — до вашої лавиці. А втім, ви, Фаїно, збирайтеся теж. І ви мені покажете ту лавицю. Зразу після Геннадія. А доти вас залишимо біля входу в парк…
— Як хочете, — кинув через плече Геннадій, але сердито, смикнув за ручку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тривожна ніч», після закриття браузера.