Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

180
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 125
Перейти на сторінку:
— вже тут! А мав бути також у жалобі. Бо його татко тим часом клопочеться похороном. А його син-гультяй сидить тут, веселий, гречний. Безперечно, й цю ніч він не перебуде сам. Забіг на медичний факультет в університет до Петронели, повідомив її про самогубство свого двоюрідного брата і зразу ж, «прибитий горем», повертається до свого звичного способу життя.

Поваре перебиває мої роздуми:

— Ти чогось надто засумний як на іменинника!

Ото вреднюка! Хоча я сам винен; запросив друга на «день ангела» і зовсім про нього забув… Але тут мене виручає офіціант. Він наповнює пивом високі кухлі, воно піниться, зразу видно, що свіже й добре на смак… Ми чаркуємося кухлями й спрагло припадаємо до пива.

Невдовзі я помічаю, що Тудорел Паскару все частіше зиркає в наш бік. А я напускаю на себе байдужий вигляд, сьорбаю пиво і заїдаю сосисками. За кілька хвилин мені стає ясно, що саме ми є об’єктом його відвертої цікавості. Про всяк випадок прошу Поваре сказати мені, хто сидить у мене за спиною.

На мою превелику втіху, Поваре анітрохи не здивований моїм проханням.

— По-моєму, якийсь чужоземець, — киває він. — Років десь із п’ятдесят п’ять… курить сигару, довгу і тоненьку, мов локшина… Він не сам… з ним одна з тих… що вертять хвостом перед готелем. Хочеш знати, що він п’є?

— Ні, ні, — охолоджую його запал. — За твоє здоров’я!

П’ємо. Згодом, поставивши свій келих на столик, мій колега ні сіло ні впало цікавиться, чи не посварилися ми з Лілі. Доводиться знову викручуватися, але тут мою увагу привертає поведінка Тудорела Паскару: він вийняв з дипломата візитівку і щось там нотує. Здається, я починаю про дещо здогадуватися…

— Послухай, Поваре, — закликаю на допомогу свого колегу, — чи бачить юнка за столиком чужоземця отого елегантного юнака, що сидить за столиком біля вікна?

— Біля якого дівуля з чубчиком?

— Атож.

— І який щось пише?

— Достеменно так.

— Я з самого початку помітив, що вони ззираються. Він, знати, великий ловелас! — І знову, без будь-якого вступу, переходить на довірчий тон: — Ми з тобою наче несповна розуму, Лівіу! Ми вже не можемо всидіти на місці, поговорити про місяць, зорі… про будь-що поза роботою.

— Ти маєш рацію, Поваре. Будьмо, хлопче! І давай одружуйся швидше!

Він зітхає, готуючись уже всоте переповісти мені гірку історію свого кохання, але я прикладаю пальця до вуст. Він помічає, що моя увага прикута до столика, де сидить дівуля з чубчиком, і слухняно затихає в очікуванні.

Тудорел Паскару закінчує писати, підкликає офіціанта і щось пояснює йому, потім кладе візитівку на блюдце.

Офіціант показує, що зрозумів, і, продемонструвавши слалом між столиками, зупиняється, на мій подив, переді мною.

— Передано вам! — дістає і подає мені візитівку.

Зі свого місця привітно посміхається мені Тудорел Паскару, киваючи головою: «Так, саме вам!» Зчудовано беру візитівку, згадавши про хлопців майора Стеліана. «Що вони подумали про мене? І що доповідатимуть завтра, а може, й сьогодні вночі своєму шефові?»

У Тудорела Паскару дрібне, але чітке письмо. Читаю:

«Насамперед даруйте, що потурбував Вас. Ви були сьогодні в нас і говорили з моїм батьком. Я в цей час був удома. Мушу повідомити Вам дещо важливе. Якщо Ваша ласка, пропоную зустрітися на кілька хвилин у готельному холі. В будь-якому разі я б знайшов Вас. Але оскільки побачив Вас тут, вирішив скористатися слушною нагодою. Ще раз перепрошуюся за мою зухвалість».

Ти диви, на ловця і звір біжить. Надто коли ти зовсім не сподівався цього. Я переводжу погляд з візитівки на Енессі: на його обличчі грає та сама шаноблива усмішка.

— Я вийду на кілька хвилин до холу.

Поваре не задовольняється таким моїм поясненням:

— Іншого разу тобі не обдурити мене, — ображається він. — «Іменини, гайда на пиво!» Що я тобі, хлопчисько?

— Повернуся, поясню тобі, в чім річ. Я сам нетямлюся з подиву…

Я стромляю візитівку до кишені, підводжуся і рушаю до виходу. Дійшовши до дверей, оглядаюся через плече, Паскару також покинув столик і йде за мною.

«Безсумнівно, — сміюсь із себе, — тепер хлопці майора Стеліана, що пильнують кожного кроку Енессі, візьмуть на прикмету й мене».

Тудорел Паскару наздоганяє мене, коли я входжу до холу, де цієї пізньої години порожньо.

— Товаришу капітане, ще раз прошу вибачити мене.

Він стоїть поруч, і я, придивившись до нього уважніше, бачу, що в нього обличчя цілком порядної людини. «Або сталася помилка, — думаю про себе, — або ж цей тип зумів створити собі бездоганну маску порядного юнака».

Ми знаходимо тихий куточок, якраз біля дверей до більшої рестораційної зали.

— Коли ви завітали до нас і розмовляли з моїм татом, я був у суміжній кімнаті, — розпочинає він оповідь і вперто шукає очима мого погляду. — Крім усього іншого, ви запитали старого, що могло спонукати мого двоюрідного брата до самогубства… Звідки йому було знати, що відповісти? Крісті мав причину… і досить поважну…

Мабуть, я чимось зрадив свою нетерплячку, бо він осміхнувся кутиками губів — по-змовницькому й порозуміло:

— Вас це цікавить?..

— Нащо питати? — Я й гадки не мав критися зі своєю цікавістю.

— Крісті обожнював маляра Валеріана Братеша… Ви, певно, знайомі з ним? Того самого, з інституту… Він був відданий йому тілом і душею. Що там казати, Валеріан Братеш і собі цінував його. Він називав його найкращим студентом курсу.

— Що ж тут поганого?

Моя власна нетерплячка починає злити мене самого. А мій співрозмовник дивиться на мене, не розуміючи, чому його перебили:

— А те, що ось уже два роки маляр Братеш використовує його художні ідеї у своїх власних цілях. Ви були в Національному театрі? Бачили ви там виставу «Північний вітер»? Декорації оформлені за шкіцами Крісті. А чиє прізвище стоїть на афіші? Валеріана Братеша. Йому дісталися й гроші, і слава. Крісті ж не отримав і зламаного шеляга. А критики славлять Братеша, великого маляра Братеша, — підсумовує з неприхованою образою Енессі.

— Може, вони мали про це домовленість? — заперечую я йому без особливої певності.

— Ах, облиште! Крім того, що використовував його ідеї, працю, він ще й украв його кохану.

Не знаю, що зі мною, але я зриваюсь, як новачок. Вигукую:

— Що ти сказав?

— Те, що чули, — посміхається він прямо мені в вічі.

— Отже, Петронела Ставру покинула Крістіана Лукача заради нього?

— Авжеж, товаришу капітане! Саме заради Братеша вона й залишила Крісті… заради чоловіка, старшого від неї на три п’ятиріччя, ще й одруженого. Не кажучи вже про те, що цей чолов’яга полюбляє виголошувати

1 ... 34 35 36 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зарубіжний детектив», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зарубіжний детектив"