Читати книгу - "Терпкість вишні"

150
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 57
Перейти на сторінку:
зрозумів він.

— Коли ти поводишся, як бувалець і гурман, то хочеш довести, що ти шанований викладач університету?

Сама не знаю, навіщо я його про це запитала. Адже ніколи-ніколи раніше на це не зважилася б!

— Я бачу, ти швидко вчишся.

— Сподіваюсь, я тебе не скривдила…

— Ні. Але бути скривдженим не така вже й погана річ, — він замислився. — На жаль, більшість людей робить усе, щоб не відчувати болю. Минає час, ми старіємось і раптом виявляємо, що проґавили шанс, аби хтось нас скривдив.

— Це погано, що ми уникаємо болю?

— Колись я думав, що це добре. Але тепер вважаю, що це дуже-дуже погано.

Кілька днів опісля

Нині Травка вперше вибрався з Марією до кіно. На стереофільм про динозаврів.

— Мене мало не знудило, — заявила Марія, повернувшись додому. — Вони повинні додавати до стереоокулярів спеціальні пакети. Як у літаках.

— Воно і справді справляє такий ефект? — поцікавилася Мілька.

— Ефект буде, коли вони покажуть тривимірний порнофільм, — відповів Травка. — Ви собі уявляєте? Великий банан, який вистрілює просто в публіку.

— Оце і є чоловіки, — буркнула Марія. — Ніякого романтизму. Навіть на першому побаченні.

Велика Середа

— Ви самі чули, — не вгавав Травка. — Вона сказала «побачення».

— Ну, — притакнула Мілена, — але ти про всяк випадок не будуй занадто далекоглядних планів. Це могло в неї вихопитися цілком випадково.

— А я вважаю, що Марія вже відхворіла капелюшником. Перелом настав під час грипу.

— Ти думаєш, вона забула гуру, як Маріанна забула негідника Вілуґа? — запитала Вікторія.

— Коли я на неї дивлюся, то взагалі ні про що не думаю, — зізнався Травка, прикидаючись полковником Брендоном.

— Ну так, — усміхнулася Мілька. — Синдром кисневого голодування мозку.

Великий Четвер

Я замислилася, чи їхати додому. Саме стягнула з антресолей свою картату торбу, коли задзвонив телефон. Тато.

— Драстуй, Вишеславо, — почав він, а в мене нараз замерзли всі рідини в організмі. — Я хотів запитати, чи ти збираєшся змінити свою думку й зізнатися…

— У чому? — запитала я скутим від страху голосом. — Адже ти вже знаєш про зміну факультету…

— У помилці, Вишеславо. У трагічній життєвій помилці.

— А я… я ще не знаю, чи це помилка, — видушила я. — Поза тим, сесія пройшла в мене цілком добре.

— Я здивувався б, якби вона пройшла в тебе погано. При твоєму IQ сто шістдесят п’ять…

— Сто п’ятдесят сім, тату, — виправила я його після двох мільйонів двісті трьох разів подумки. І вперше сказала це вголос.

— При твоєму IQ, яке дорівнює мінімум ста шістдесяти п’яти, — наголосив тато, — можна було сподіватися, що сесія пройде в тебе добре. Поза тим, я переконаний, що ти навмисно старалася, на зло нам із мамою.

Я не встигла запитати чому. Він пояснив сам.

— Ти хотіла довести, що ми не маємо рації. Що ти слушно поміняла факультет…

— Ага…

— Не перебивай. Вишеславо, — скипів тато, а потім зробив три глибоких вдихи і, заспокоївшись, наче інструктор з йоги, продовжив перервану думку: — Тож я запитую востаннє… чи збираєшся ти зізнатися в помилці? І чи обіцяєш виправитися?

Що я повинна відповісти? Що я шкодую? Коли я ще й сама цього не знаю. Що відчуваю провину? Адже він знає, що відчуваю. І що я повинна зробити? Обіцяти виправитись? Адже це неможливо. Я не можу повернутися на попередній факультет. І не хочу.

— Це неможливо, — вибелькотіла я нарешті і, поки встигла назвати причини, тато поклав слухавку.

* * *

Мілька захопила мене за малюванням писанки. Сорок третьої.

— Я зостаюся на свята тут, — повідомила я, не відриваючись від кривуватого верблюда, який мав зображати великоднього баранця.

— Я здогадалася, — відгукнулася вона з нетрів шафи, шукаючи в її щелепах свій рюкзак. — Але ти вже, мабуть, знаєш, що я не дозволю тобі зостатися?

— Не дозволиш?

— Ні, і ні слова всупереч, — застерегла вона. — Ти не будеш сидіти тут сама. У тій тиші.

Якій іще тиші? Адже можна ввімкнути радіо.

— Швидше пакуйся, бо в нас тільки година, — вона простягла мені картату торбу. — На нас чекає нічна подорож потягом.

Нічна подорож потягом

Поки ми встигли спакувати найнеобхідніші речі, дзиґар вибив північ.

— Ви не встигнете, — потішила нас Марія.

— То візьмемо таксівку. Один раз можна собі дозволити, — Мілена взялася перенишпорювати мініатюрні кишеньки своєї обтислої курточки. — О, двадцять злотих є. Ти маєш якісь дрібні, Вишне?

— Сім п’ятдесят. Стільки в мене лишилося після купівлі двох лотків яєць.

— Я можу докинути вам десятку, — запропонувала Вікторія.

— Повинно вистачити на тачку й на квиток для тебе. Ну, вирушаймо.

Ми викликали таксівку і за п’ятнадцять хвилин стояли на пероні разом із натовпом перемерзлих студентів.

— Уважай, як тільки потяг зупиниться, залітай у вагон і займай місця.

— Чому я?

— Бо ти мала й легко прослизнеш між людьми. А я подам тобі торби через вікно.

— Гаразд, спробую, — пообіцяла я без великого ентузіазму. Я ніколи не вміла ні прослизувати, ані пхатися ліктями.

Потяг поволі вкотився на перон.

— Уперед, Вишне, не лови ґав, — підігріла мене до бою Мілька.

Я кинулась у натовп і стала протискуватися до входу. А разом зі мною протискувалися десятки молодих тіл, спраглих повернутися додому. Я примудрилася вскочити в купе, де вже сиділо шестеро пасажирів. Зайняла останніх два місця й підійшла до вікна, щоб забрати в Мілени рюкзак. Це щастя, що мені допоміг невисокий хлопчина, який сидів біля вікна. Він затягнув мою торбу, потім Мільчин багаж і, зрештою, саму Мілену.

— Дякую, — простогнала вона, масуючи зболілі боки. — Якби не ти, не знаю, чи я пробилася б у коридор.

— А що з квитком для мене? — нагадала я.

— Нічого, почекаємо кондуктора. Хіба стане вільніше в коридорі, тоді пошукаємо його самі й купимо тобі квиток.

До купе зазирнула присадкувата жіночка з великою торбою.

— У нас тут повний комплект, — заявив підтоптаний дядько в бордовому гольфі. Джентльмен.

— Комплект може бути постільної білизни, — відбуркнув інший, з обличчям, оздобленим розкішними козацькими вусами. — А ми тут маємо багато місця. Тільки от треба посунутися. Нехай молодь трохи втрамбується — й по всьому.

Ми слухняно виконали його побажання. Сиділи, стиснуті, як свячене у великодньому кошику моєї тітки, але ніхто не муркнув ані слова. Навіщо провокувати прикрі зауваження про покоління юних потвор?

— А тепер, — командував вусатий, — хлопець із-під вікна закине цю торбу нагору.

— Добре. Але це велика торба. Треба буде пересунути той рюкзак ближче до корзини.

— Тільки не до корзини! — верескнула шатенка, що сиділа навпроти Мільки. — У мене там яйця!

— І моєї торби теж не рухати, — гаркнув дядько в гольфі.

— То я тоді вже і сам не знаю, — озвався

1 ... 34 35 36 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Терпкість вишні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Терпкість вишні"