Читати книгу - "Знамення Долі"

неприємностей.

Я зробив ковток вина, щоб заспокоїтися.

— Так, ти правий, — сказав я.

— Ну, а тепер я хотів би почути твою розповідь. Вперед!

— Гаразд. Принаймні, пам'ять ще зовсім свіжа.

Я в черговий раз переказав йому мою історію. На цей раз у мене пішло досить багато часу, і коли я її завершував було вже темно. Рендом зрідка переривав мене, коли йому були потрібні якісь пояснення, але не вдавався в дослідження випадковостей і деталей, як це робив Білл, коли я розповідав цю історію йому.

Коли я закінчив, Рендом встав і засвітив кілька масляних світильників. Я майже чув, що відбувається зараз у нього в голові.

Нарешті, після тривалої мовчанки, він заговорив.

— Знаєш, цим твоїм Люком ти поставив мене в безвихідь. Він просто ні в які рамки не лізе. Леді з отруйним жалом… це досить серйозно, але я, здається, дещо чув про подібних людей, хоча зараз і не можу відразу згадати. Нічого, потім, пізніше, воно прийде само. Ось ще що — я хотів би більше дізнатися про це твоє «Колесо-Привид». Воно мене чомусь турбує.

— Я розповім тобі все, — кивнув я. — Але спочатку я повинен розповісти тобі дещо інше. Я тільки-що згадав…

— Що?

— Розумієш, я розповідав тобі все, майже в точності так, як уже розповідав Біллу. Це для мене немов вивчений напам'ять вірш. Але про одну річ я Біллу не розповів, бо там і в той момент вона не здалася мені гідною уваги. Я навіть міг би взагалі про неї забути, але те, що ти розповів мені про снайпера-убивцю, змусило мене згадати про неї. Ти казав, що батькові колись вдалося винайти замінник пороху для наших місць.

— Повір мені, про це у нас досі усі пам'ятають.

— Так от… У мене в кишені лежать два патрони, які я знайшов в розвалинах згорілого складу, де була майстерня Мелмана.

— І?..

— У них не порох, а щось інше, якийсь рожевий порошок. Він навіть не горить. У всякому разі там, на Відображенні Земля.

Я дістав з кишені один патрон.

— Схоже, що це тридцятий калібр, — зауважив Рендом.

— Так, я теж так думаю, — кивнув я.

Рендом піднявся і потягнув за позолочений шнур, що висів поруч з однією з книжкових полиць.

До того часу, коли він повернувся на своє місце, в двері постукали.

— Заходьте, — крикнув Рендом.

Увійшов слуга в лівреї, молода людина, блондин.

— Щось ти занадто швидко, — пробурчав Рендом.

У молодої людини був здивований вигляд.

— Пробачте, Ваша Величносте, я не зрозумів…

— А що тут розуміти? Я подзвонив, ти прийшов.

— Сер, я на чергуванні в житлових апартаментах. Мене послали, щоб повідомити вам, що вас чекають до обіду.

— Ах он як… Передайте, що я скоро буду, як тільки поговорю з тим, кого викликав.

— Добре, сер.

Коротко поклонившись, молодий чоловік пішов.

— Мені здалося, що він з'явився занадто швидко, щоб… — пробурмотів Рендом.

Трохи згодом з'явився інший слуга, не такий молодий і менш елегантно одягнений.

— Рольф, ти не міг би сходити вниз, в збройову і переговорити з черговим? — Сказав Рендом. — Попроси його оглянути ту колекцію рушниць, з якими з'явився біля Колвіра Корвін в той день, коли помер Ерік. Нехай він відшукає там для мене тридцятий калібр у хорошому стані, почистить його і пришле сюди. Ми поки підемо обідати, а рушницю ти можеш поставити ось тут, в кутку.

— Тридцятий калібр, сер? Я правильно зрозумів?

— Так.

Рольф пішов. Рендом піднявся, поклав мій патрон в кишеню і вказав на двері.

— Ходімо, пообідаємо.

— Непогана ідея.

За обіднім столом нас зібралося вісім: Рендом, Жерар, Флора, Білл, Мартін, якого викликали цим же днем, але дещо раніше, ніж мене, Джуліан, який щойно прибув з Ардена, Фіона, яка теж зовсім недавно явилася звідкись здалеку, і я сам. Вранці повинен був з'явитися Бенедикт, а сьогодні ввечері, але пізніше — Льювілла.

Я сидів ліворуч від Рендома, Мартін — праворуч. Я вже давно не бачив Мартіна, і мені було страшенно цікаво дізнатися, чим він займався, але атмосфера за столом не розташовувала до бесіди. Варто було кому-небудь відкрити рот, як інші виявляли до його слів незвичайно гостру увагу, яка далеко виходила за межі звичайної ввічливості.

Мені це здалося досить неприємним, та й Рендом, як мені здалося, теж нервував, бо послав за дроппом Ма-Панцьо, придворним блазнем, аби той заповнював відрізки гнітючої тиші.

Спочатку дроппу довелося нелегко. Він став жонглювати різними стравами, поїдаючи їх у міру проходження цього процесу. Потім по черзі образив всіх нас. Після цього він почав свою чергову програму, яка здалася мені вельми забавною.

Білл, який сидів ліворуч від мене, неголосно зауважив:

— Я досить знаю тари, щоб розуміти більшу частину того, що відбувається. Це програма Джорджа Карліна! Звідки це тут?

— Розумієш, як тільки жарти у дроппа починають повторюватися, Рендом посилає його за репертуаром в різні Відображення, збирати новий матеріал, — пояснив я. — І, як я розумію, дропп нерідко навідується в Лас-Вегас. Рендом іноді теж складає йому компанію — пограти в карти.

Через деякий час дроппу і справді вдалося нас небагато розворушити, часом став лунати сміх, обстановка стала не такою натягнутою. Коли ми перейшли до вин і напоїв, стало можливим почати окремі бесіди між сусідами, що і сталося. Майже негайно ж на моє плече опустилася важка рука. Жерар, повернувшись боком, відкинувся в своєму кріслі.

— Мерлін… я радий бачити тебе знову. Слухай, коли випаде нагода, я хотів би поговорити з тобою наодинці.

— Звичайно, — відповів я. — Але одразу після обіду нам з Рендомом треба залагодити одну невелике справу.

— Коли буде можливість, — повторив Жерар.

Я кивнув.

Кілька секунд потому я відчув, як зі мною хтось намагається зв'язатися через Карту.

— Мерлін!

— Це була Фіона. Вона сиділа на іншому кінці столу.

Я бачив її дуже чітко і відповів в голові.

— Так?

Потім я подивився в кінець столу і побачив, що Фіона розглядає свою серветку. Вона підняла на мене погляд, посміхнулася і кивнула.

Одночасно я, утримуючи її внутрішнє зображення, почув, як це зображення сказало:

— З різних причин я не хочу говорити вголос. Але я впевнена, що після обіду ти одразу зникнеш кудись, тому я хочу, щоб ти знав — нам треба разом прогулятися або покататися на човні на якомусь із ставків, або перенестися в Кабре, або відправитися поглянути на Лабіринт, але тільки в самий найближчий час. Ти розумієш?

— Розумію, — відповів я. — Буду тримати зв'язок.

— Відмінно.

Після цього контакт перервався, і я побачив, як Фіона згортає свою серветку, переключивши увагу