Читати книгу - "Буба : мертвий сезон"

опинився листок з кепською оцінкою, а вчителька здивовано стенула плечима.

— Якщо бридж вимагає від тебе таких зусиль, чи не краще почати вирощувати квіти абощо? — зітхнула вона.

— Не розумію, що з тобою відбувається? — Мілош намагався збагнути, у чому полягають таємниці нічного життя однокласниці. — У тебе такі кола під очима, наче ти цілу ніч вистежувала пугачів…

— Я зараз граю… у турнірах, — сонно відповіла Буба.

Вона саме усвідомила, що відновлення дружби з Міло шем аж ніяк не є легким, а колишню довіру повністю зруйнували болісні спогади з минулого. Бубина пам’ять теж виявилася підступною, бо поводилася, наче сторож цих прикрих споминів, не даючи змоги бодай щось забути.

— У нічних турнірах? — Мілош аж сів. Звісно, цілодобове вистежування птахів мало сенс, але щоб сидіти над картами до світанку? Маячня якась!

Редбулька теж не співчувала дівчині.

— Ти не знаєш цієї частини «Дзядів»! — вимахувала вчителька Бубиним зошитом. — Чому?

— Міцкевич теж їх плутав… — бовкнула та.

— Якби ти все так плутала, як він, то була б уже загальновизнаним генієм! — гримнула Редбулька. — Я ще розумію, коли контрольну завалює Мірович, — розгнівано продовжувала вчителька, а Йолька сліпуче всміхнулася до неї. — Бо Мірович не бачить різниці між Міцкевичем та Кохановським. Для неї вони обоє мужчини, і їй цього достатньо. Але я не припускала, що тобі, Бубо, теж!

На перерві перед Бубою виріс Сирота.

— У що ти граєш, крім бриджа? — рішуче запитав він, чесно ділячи канапки.

— Дякую, — відмовилася від своєї пайки Буба, — бабця Рита поїхала, тепер ми харчуємося нормально.

— Зате, мабуть, не спите, — здогадався Стась. — Химерна у вас сімейка, — посміхнувся хлопчина, згадавши нещодавні відвідини.

— Я ходжу до бару. Учора повернулася добряче за північ, — пояснила Буба, і її слова буквально примусили Сироту заніміти.

— Мабуть, тепер моя черга на дружню розмову, — мовив він, оговтавшись.

— Ні, це справа честі, — пошепки відповіла дівчина. — Один шахрай усіх обманює в бридж. І мого… знайомого. Його звуть Сталін.

— Твого знайомого?

— Ні, це того шулера так називають, — розтлумачила Буба. — І я вирішила йому помститися.

— А ти граєш чесно? — Сирота здивовано дивився на неї.

— Звичайно, — запевнила Буба. — Як шахрай із шахраєм. Уже відіграла мамину пенсію, — похвалилася вона.

— Твоя мама на пенсії?

— Ні, мама Клеменса, того, що він одурив, — пояснила дівчина. — Тепер мені треба виграти його гроші, а потім ще й костюм.

— Що? — Сирота нічого не міг зрозуміти. — Навіщо тобі цей костюм?!

— Він належав Клеменсові, — пробурмотіла Буба. Якби не дзвінок, вона мабуть задрімала б на підвіконні.

Дівчина поверталася додому, розкидаючи крихта булки попід кущами, вкритих о цій порі року пташками замість листя.

Дивно якось, — думала вона, пригадуючи шкільні розмови. — Ми з Мілошем давно знайомі й у нас було так багато спільного. І все-таки я більше можу розповісти Сироті, ніж колишньому хлопцеві. Певне, так воно є, що разом з коханням минає довіра. Звіряння належать закоханим, а потім стають нічиїми. Як пташки, — посміхнулася вона, кинувши жменьку крихт у зарості дикої вишні.

Мрії відпочити вдома виявилися примарними. Щоправда, Маньчаки після відвідин кураторки разом з дідусем Генриком більше на Звіринецькій не з’являлися, а від бабуні Рити залишилася хіба що брошурка «Вітамінна кухня», але Бубині рідні й без них чудово давали собі раду, перетворюючи звичайне пообіддя на гостросюжетний фільм.

Мамин плач долинув до Буби ще на сходах. Дівчина здогадалася, що цього разу не йдеться про звичайну домашню сварку. Причина крилася в чомусь або комусь сторонньому.

Мама сиділа у вітальні, біля столу, заваленого газетами. Чорний маркер жалобною рамкою обводив великі фрагменти тексту. Обабіч мами сиділи тато й дідусь.

— Знову розгромні рецензії! — зітхнула дівчина. Такі ситуації позбавляли її рівноваги. Вона любила маму, а не її книжки, і потайки погоджувалася із критикою матусиних «машин кохання».

Бубі складно було визначитися, на чиєму вона боці, тим більше, що її серце й розум опинилися по різні боки барикад.

— Мамо, ти недавно обіцяла, що не читатимеш негативних рецензій!

— А де брати позитивні, якщо їх немає? — мамині плечі здригалися.

— Тобі, Марисю, писання дається надзвичайно легко, — дідусь утупився в газету. — Ти могла б сама час від часу настрочити панегірик на свою честь і надіслати до редакції, — підказав він.

— Нічого не вийде, — схлипнула мама. — Я вже якось пробувала.

— А пам’ятаєш, що писали про твою книжку? Оту «У лабетах секти», — дідусь вирішив воскресити приємні спогади з маминого славного минулого.

— Це було давно, — сумно мовила мама. — А тепер вони пишуть, що я пропоную своїм читачкам любовний вінегрет! Вінегрет! — повторила вона, і сльози знову заструменіли по її обличчю.

— Справді, не надто вишукане порівняння, — несміливо втрутився тато. — «Любовний напій» звучить краще.

— Напій? У жодному випадку, — заперечив дідусь. — Це викликає нездорові асоціації. Бо незрозуміло, про який напій ідеться, — пояснив він. — От якщо це віскі, то інша справа. Віскі я люблю.

Буба сподівалася, що мама не прислухається до цієї балаканини.

— А вже якщо ми заговорили про їжу, то я би пообідав, — облизнувся дід.

— І я! — підтримав його тато. — Цей вінегрет викликав у мене апетит.

— Марисю, — повагом промовив старий. — Голодні люди перебільшують свої проблеми. Я певен, що коли ти підобідаєш…

— Я нічого не їстиму, — попередила мама.

— Якщо ти проковтнула вінегрет, то подужаєш і грибний суп, — піддражнив її тато.

— А в нас є грибний суп? — мама відклала газети. — Може, трошечки…

Обід минав у сумній атмосфері. Але з кожною ложкою мама набиралася сил для помсти.

— Це точно справа цієї паскудної Михайлини Михась-Михальської! — з ненавистю говорила вона. — Приндиться, корчить із себе велику феміністку, а єдине, що в ній великого, це її габарити!

— А, це та! — зневажливо озвався тато.

— Хіба ти її знаєш? — здивувалася мама.

— Ні, а що?

— Ти сказав «а, це та», немовби знайомий із нею…

— Якби ми були знайомі, я б їй сказав, що думаю про ці пасквілі! — татова сміливість справила на маму відповідне враження. Мама посміхнулася.

— Як жінка, у якої три чоловічих імені, може захищати права інших жінок? — роздумував уголос дід Генрик, виловлюючи ополоником з каструлі м’ясо й гриби.

— Атож, мені особливо подобається оте «Михась», — озвався тато.

— А сама пише таку гидоту про жіноче тіло, що навіть ксьондз Корек обурюється! — додала мама.

— Ксьондз Корек читає про жіноче тіло? — здивувався тато.

— Звичайно! — мама войовничо націлилася ложкою на тата. — Таким чином він розбудовує поняття гріха, — пояснила вона чоловікові. — А мені він нещодавно сказав, що хоча мої романи пронизані еротикою, то це, у певному розумінні, творіння Боже…

— Усі ми, так би мовити, тварі Божі,