Читати книгу - "Золота медаль"

Вона добирала в бібліотеці книжки, журнали. В журналах вона часто знаходила новий матеріал, читала наукові розвідки, які по-новому висвітлювали те або інше питання в науці чи літературі.

Готуючи завдання з педагогіки, Марійка дуже захопилася творами Макаренка. Вона навіть купила їх, щоб завжди мати під рукою.

Вчителька педагогіки Марія Макарівна, приємно здивована глибокими знаннями Марійки, якось спитала в неї на уроці:

—Вас дуже цікавить педагогіка, Поліщук? Ви готуєтесь стати педагогом?

— Ні, Маріє Макарівно,— відповіла учениця,— я не почуваю в собі тако покликання. Але мене цікавить педагогіка.

А втім, з подібним запитанням міг би звернутися до Марійки і викладач хімії. Хімія, як і астрономія, особливо її цікавила. Ученицю вражала могутність науки. Дівчина захоплювалася сміливістю радянських учених, які вторгалися в найтаємнішу лабораторію природи і самі вчилися створювати такі речовини, що їх раніше давала тільки жива природа.

Марійка любила хімію ще й за те, що вона розповіла, з яких речовин складаються планети, і допомогла визначити вік бабусі-Землі. На Марійчиному столі можна було побачити твори Менделєєва, Бутлерова і Зелінського. Багато читала вона художніх творів — і класиків, і сучасних письменників.

Ніколи ще Марійка не працювала так наполегливо. Нічим не затьмарений ясний розум, гостра допитлива думка допомагала їй схопити найголовніше, проникнути до чудесних скарбів науки. Що більше вона пізнавала, то безмежніше розкривався перед нею світ наукових надбань, тим більше запалювалася вона бажанням про все довідатися, все збагнути.

Найбільшою насолодою для неї було тепер пізнання життя. Звісно, вона не ширяла орлом у високостях, була вона ще пташеням, мала замість крил колодочки і на світ дивилася з невисокої гілки. Але тим більше захоплювала Марійку таємна думка злетіти вгору і глянути на життя з найвищого польоту. Вона догадувалась про незвідані почуття, які чекають її, про гостру насолоду досягти запаморочливої височини, коли найталановитіші відкриття і винаходи приходять до людини, як нагорода за муки творчості, за невтомну працю.

Марійчиних подруг дивувало, як вона встигає так багато зробити.

— Це ж тобі треба з ранку до вечора не вставати з-за столу,— розводила руками Ніна Коробейник. — Ти не домашні завдання виконуєш, а готуєш кожного разу реферати. Ні, Мавко, ти знаєш якийсь секрет праці, і з твого боку просто нечесно приховувати його від найближчих подруг!

— Знаєш, Ніно, загартувати силу волі...

— А, ти знову про це,— перебивала Ніна.— Мабуть, не тільки в цьому справа!

— Я думаю, що це — найбільша моя перемога, Ніно. От захотіла і примусила себе працювати на повну свою можливість! Але, знаєш, мені найважче було організувати думку. Я й зараз іще зриваюсь на цьому. Стривай, я тобі поясню. Уяви, що ти сіла за стіл.

— Ну, уявила.

— Ти розкрила книгу, хочеш зосередитись, але в тобі ще вирують сторонні, інші почуття і враження, звучать уривки речень, ти не можеш їх позбутися, бо вони мимохіть набігають, накочують хвилями.

— Поетично!

— Зажди, поезія тут ні до чого. Думки розбігаються, і ти не можеш їх мобілізувати. А вони мусять працювати на тебе, це твої вірні слуги.

— Мозок?

— Еге ж, його треба примусити виконати твою волю, в даному разі оволодіти змістом книжки.

— О Марійко, я його теж примушую,— засміялась Ніна.— Він у мене, бідолаха, часто працює до сьомого поту!

— Особливо, коли ти сидиш над власним оповіданням?

— Мавко, я ж про це й хочу сказати. Я примушую його створювати образи людей, які насправді не існують. Тобто існують тільки їхні прообрази. І він підказує мені їхні думки, їхні мрії і навіть мову. Все-таки, Маріє, чудесна річ мозок!

Ніна зітхнула, їй тепер не давало спокою, що Марійчині п’ятірки «особливі», а в неї, в Ніни, звичайні.

«Що ж це таке? — питала вона себе. — Я нишком заздрю Марійці? Мене мучить, що вона почала випереджати мене?»

В класі Марійку Поліщук завжди любили. Останнім часом, коли вона, за виразом Мечика, «нахапала» повний щоденник п’ятірок, причому «особливих», з яких кожна варта була двох, Марійка помітила щось нове в ставленні до себе однокласників.

Власне кажучи, зовні наче нічого й не змінилось. Ті ж товариські розмови, жарти й дотепи, але щось майже невловиме іноді майне в зіницях співрозмовника, в його рухах і навіть у словах, наче він їх вимовляє з особливим добором, щоб кожне слово було змістовніше. І, здавалось, навіть її ім’я багато учнів вимовляли тепер якось по-особливому.

Марійка зрозуміла, що в її однокласників з’явилось до неї почуття поваги, ніби вона стала на голову вище від них.

Не можна сказати, що раніше не поважали її. Та зараз до цього почуття приєднались і гордість за подругу, однокласницю, і радість за її успіхи, і бажання й собі не відстати, не втратити в її очах своєї власної гідності.

А Марійка, як і раніше, була до всіх привітна, любила допомогти подрузі, охоче пояснювала однокласникам складні задачі. Комсомольський комітет дав їй важливе доручення: працювати агітатором на виборчій дільниці, і вона готувалась до цієї роботи з усім завзяттям і трепетом юного серця.

17

Марійку хвилювало це нове ставлення до неї товаришів. Їй хотілося вчитися ще краще, і вона до пізньої ночі просиджувала над підручниками. Бувало, що, виконавши домашню письмову роботу, Марійка відчувала невдоволення нею і тоді переписувала її вдруге, втрете, доповнювала, поглиблювала.

У неї вже встиг виробитися смак до такої наполегливої праці, і готування уроків давно вже стало для неї не обов’язком, а потребою.

Тільки одна Ніна Коробейник не раділа, здається, успіхам своєї подруги. Ні, так не можна сказати: не раділа. Навпаки, Ніна часто говорила Марійці, що вона захоплюється її відповідями, що дивується з її обізнаності, розпитувала, як Марійка працює над уроками.

Але якась незрозуміла стриманість, байдужість відчувалися в цих розмовах, у тому, як ставилась тепер до своєї подруги Ніна. Марійка з подивом помітила, що Ніна вже не чекала її, щоб після уроків разом іти додому, перестала запрошувати до себе. А коли Марійка приходила без запрошення, Ніна була неуважна і явно не раділа їй.

Зовсім збентежила Марійку одна розмова з Ніною. Якось після уроків Марійка затрималась — глянула, а її чекає на порозі Ніна. В класі вже не було нікого.

— Ти скоро? — спитала Коробейник.

— Іду, йду,— зраділа Марійка.

Вдвох вони вийшли з школи. І раптом Ніна зупинилась,

— А знаєш,— промовила вона,— тобі не пощастило «угробити» мій сюжет! Оповідання я напишу!

Марійку де просто приголомшило.

— Ніно, — скрикнула вона,— що ти кажеш? Хіба ж я хотіла «угробити»?