Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

ми менше плакали, тобі й на думку не спало.

— Тітонько, зараз я розумію, що це було недобре, але я ж не думав… Я не хотів, чесно! Я взагалі приходив додому зовсім не для того, щоб над вами сміятися.

— Чого ж ти тоді приходив?

— Мені хотілося сказати вам, щоб ви не хвилювались за нас, що ми не потонули.

— Ой, Томе, Томе, якби я лише могла повірити, що ти мав такі хороші наміри, я б від усієї душі подякувала Богу. Але ти ж сам знаєш, що все було не так; і я теж це знаю, Томе.

— Ні, правда, тітонько, це так! Щоб я з цього місця не зійшов, якщо не так!

— Томе, не вигадуй, це ні до чого! Ти тільки робиш в сто разів гірше.

— Я не вигадую, тітонько, це правда! Я хотів, щоб ви не журилися, того й приплив.

— Я б усе на світі віддала, щоб цьому повірити, — лише за це всі твої гріхи можна пробачити, Томе. Навіть те, що ти втік і поводився, як останній шибеник. Але ж перевірити неможливо; чого ти мені не сказав, га?

— Знаєте, тітонько, коли ви почали говорити про похорон, мені раптом страшенно закортіло сховатися в церкві й подивитись, як усе буде. Як же можна було сказати? Тому я заховав кору назад до кишені й вирішив нічого не говорити.

— Яку кору?

— На якій я написав, що ми пішли в пірати. Шкода, що ви не прокинулись, коли я вас поцілував, правда, шкода.

Суворі зморшки на обличчі тітоньки Поллі розгладились, і очі засяяли ніжністю.

— А ти справді мене поцілував, Томе?

— Звісно, аякже.

— Це ти правду кажеш, Томе?

— Аякже, тітонько, звісно, правду.

— Чому ж ти мене поцілував, Томе?

— Тому що я вас дуже люблю; а ви стогнали уві сні, й мені було вас шкода.

Це було схоже на правду. Тітонька Поллі, не в силах стримати тремтіння у голосі, сказала:

— Поцілуй мене ще раз, Томе! А тепер марш до школи і не заважай мені.

Щойно він пішов, як тітонька Поллі кинулась до комори й дістала стару куртку, в якій Том утік з дому. Потім зупинилась, тримаючи куртку в руках, і сказала сама собі:

— Ні, рука не піднімається. Бідолашний хлопчик, він, певно, збрехав мені. Але це святий обман, обман заради спасіння, він мене так порадував. Сподіваюсь, що Господь… Ні, я знаю, що Господь пробачить йому, адже це він вигадав від доброти своєї. Якщо він збрехав, я не хочу про це знати. Не буду дивитись.

Вона поклала куртку й замислилась на хвилинку. Двічі протягувала руку до куртки і двічі відсмикувала її. Потім подумала: «Це обман заради спасіння, святий обман, і я не буду через нього засмучуватись» — ці слова додали їй рішучості, й вона засунула руку до кишені. За мить тітонька Поллі вже заливалась сльозами, дивлячись на нашкрябані на шматку кори слова і примовляючи:

— Тепер я все йому пробачу, що б він не накоїв, хоч мільйон гріхів!

Розділ XX

Тітонька Поллі поцілувала Тома так ласкаво, що всю його тугу неначе рукою зняло і на серці знову стало легко й весело. Він помчав до школи, і йому пощастило наздогнати Беккі на самому початку провулку. Вчинки Тома завжди залежали від його настрою. Тож він без вагання підбіг до дівчинки і сказав:

— Я дуже погано поводився сьогодні, Беккі, й шкодую про це. Я ніколи, ніколи більше не буду, ніколи, скільки житиму. Давай помиримось, згода?

Дівчинка зупинилась і з презирством подивилася йому в очі:

— Я буду вам дуже вдячна, якщо ви залишите мене в спокої, містере Томас Сойєр. Я з вами більше не розмовляю.

Вона задерла носик і гордо проминула хлопця. Том так розгубився, що йому навіть на думку не спало сказати щось на кшталт: «Ну і будь ласка! Глянь, як кирпу дере!» А коли він зібрався щось відповісти, було вже пізно. Він так нічого й не сказав. Натомість розізлився неймовірно. Ох, була б вона хлопцем, він би її так відлупцював!

На шкільному дворі Том знову зіштовхнувся з Беккі і сказав їй навздогін щось прикре. Вона теж не лишилася в боргу, тож розрив був повний. Обуреній Беккі здалося, що вона ніколи не дочекається початку уроків, так їй хотілося, щоб Тома відшмагали за зіпсовану книжку. Якщо в неї й промайнула було думка викрити Альфреда Темпла, то після образливих слів Тома вона безслідно зникла.

Бідолашна дівчинка, вона не знала, яка небезпека чигає на неї саму!

Учитель Доббінс мав уже поважний вік і був незадоволений життям. Він мріяв стати лікарем, але злидні стали на заваді навчанню, тож довелося обрати посаду шкільного вчителя. Кожного дня він діставав із шухляди свого столу якусь таємничу книгу й поринав у читання, доки учні виконували завдання. Книгу цю він тримав під замком. Хлопці й дівчата в школі просто вмирали від цікавості — всі хотіли хоч одним оком заглянути в книгу, однак жодного разу не випало зручної нагоди. Щодо книги у всіх були різні припущення, але не було змоги докопатися до правди. І ось, коли Беккі проходила повз кафедру, яка стояла біля самісіньких дверей, дівчинка помітила, що в шухляді стирчить ключ. Шкода було втратити таку можливість. Беккі озирнулася, переконалась, що поблизу нікого немає, — і наступної миті вже тримала книгу в руках. На першій сторінці було написано «Анатомія» і вказано прізвище якогось професора, однак дівчинці це анічогісінько не сказало, й вона почала гортати книгу. Її одразу ж упав в око дуже гарний малюнок — кольорове зображення голої людини. Раптом чиясь тінь упала на сторінку. На порозі стояв Том Сойєр і заглядав через плече Беккі. Дівчинка хотіла швидко закрити книжку, шарпнула її і випадково розірвала сторінку з ілюстрацією до половини. Вона кинула книжку до шухляди, повернула ключ у замку і розплакалась від сорому та прикрості.

— Томе Сойєр, від вас тільки й доводиться чекати якоїсь підлості, вам тільки аби підкрастися та підгледіти!

— Звідки ж я мав знати, що ви тут робите!

— Як вам не соромно, Томе Сойєр! Тепер ви, певно, мене викажете. Що ж мені робити, що робити? Мене покарають при всій школі, а я до цього не звикла.

Потім дівчинка топнула ніжкою і промовила:

— Ось і чудово! Доносьте, якщо хочете! Я знаю, що ви це зробите! Чого від вас ще чекати? Поганий, поганий, поганий хлопчисько! — вона вибігла зі школи, заливаючись