Читати книгу - "Червоний"

Майже одночасно збоку гримнули ще автомати: це бандерівці розстрілювали решту диверсантів, котрих вдалося захопити живими. Зрадника Червоний порухом рухи звелів не чіпати, а коли швидку страту завершили — простягнув тому, переляканому, свій «парабелум».

— Коли твої хлопці помирали, але не здавалися, в тебе забракло духу, — промовив він. — Тепер можеш виправити цю помилку. Люди дивляться, ну?

Коли зрадник приречено простягав руку за пістолетом, я раптом зрозумів: з мене вже досить. Тому відвернувся, завмер із порожнім автоматом у опущеній руці, прикипів поглядом до палаючої хати, навіть не здригнувся, коли позад мене гримнув постріл.

Чиясь рука лягла мені на плече. Навіть не озираючись, зрозумів — це Червоний підійшов ззаду. Навіть попри почуте й побачене я не мав бажання продовжувати з ним розмову. Мабуть, командир бандерівців сам відчув це, бо промовив лише:

— Ось і все, Михайле.

— Я вбив радянського офіцера, — глухо сказав я у відповідь. — Правда твоя. Ось і все.

— Ти розстріляв убивцю й бандита. Ти виконав свій обов’язок, дільничний.

Це була правда. Викривлена, неправильна, не зовсім навіть моя — але правда, з якою я мусив жити... чи померти.

Напевне, Червоний чекав від мене як не дій, то хоча б якихось слів. Тільки я далі мовчав, і він проговорив:

— Далі що, друже Михайло? З нами?

Тепер я повернувся до нього.

— Не думаю, Червоний.

— Знаю я, про що ти, лейтенанте, насправді думаєш. Ми, повстанці, поза законом. А хто тоді закон? Капітан Топорков? Сталін, Берія, МГБ, радянська влада — це твої закони? Ти згоден із цими законами, Середа? Тепер згоден?

— Я залишуся тут... Остапе. — Не знаю чому, але тоді вирішив назвати його на псевдо.

Іншої відповіді в мене не було. Та й тепер, коли минуло багато років, далі кажу собі: інакше не могло бути.

— Дивись. Ти вибрав.

Відступивши на два кроки назад, Данило Червоний виставив уперед зігнуту в лікті руку з пістолетом.

І вистрілив у мене.

17

Ну, так: із госпіталю виписався під кінець жовтня. Міг більше валятися, Калязін мав владу це влаштувати, та самому не хотілося пролежувати боки. Та й рана доволі швидко зажила. Хірург, старий львівський єврей, все дивувався — стріляли з близької відстані, а куля влучила в м’які тканини, не зачепивши життєво важливих органів, крові втрачено багато, але насправді шкоди — наче на гострий кілок випадково нахромився. Промахнутися з такої відстані — це треба вміти...

Я не став розчаровувати досвідченого хірурга. Бо, опритомнівши під ранок біля тліючої хати, коли перестрашений нічними подіями Пилипчук лив мені на лице криничну воду, знав: більше нічого Червоний для мне зробити не міг. Після бандерівського нападу дільничний міліціонер мав або загинути смертю хоробрих, або втекти, що напевне закінчиться для нього погано, або лишитися на полі битви, поранений та закривавлений. Коли лікар дивувався моєму неймовірному везінню та щиро радів дурній кулі, мене так і підмивало пояснити: командир упівців не промахнувся, а зробив дуже влучний та майстерний постріл — поранив мене так, щоб завдати мінімум шкоди, залишивши мене всього в крові. Так я став героєм, про мене написали замітку в міліцейській газеті, назва якої вилетіла з голови, й нагородили медаллю.

Згодом я дізнався, що саме, за офіційною версією, сталося тієї ночі в Ямках. Це розповів, ніби між іншим, слідчий з обласного МГБ, котрий знімав із мене покази і якому я розповів дуже коротку історію: почув крики, стрілянину, вискочив надвір з автоматом, побіг на пожежу, в короткій сутичці з нападниками дістав поранення. Підтвердивши, що на багатостраждальне село Ямки тієї ночі справді наскочив бандерівський загін під командуванням Данила Червоного, слідчий повідомив: бандити зустріли шалений та неочікуваний для себе опір з боку винищувального загону, тих-таки «стрибків», а також частини місцевого населення. Людям, виходить, набридають так звані повстанці... У сутичці загинув місцевий поштар, командир «яструбків» Славко Ружицький, нападники теж мали втрати.

Як насправді вбили Ружицького, де були інші бійці загону самооборони, а також звідки в МГБ такі точні відомості, що діяла саме боївка Червоного, не знаю дотепер. Загалом, для тих часів подібний випадок — не з надзвичайних. І якби я не знав, що трапилося насправді, може, і повірив би слідчому. До речі, селяни напевне так само знали, що відбулося і хто кого від кого врятував: ніхто із щонайменше десятка свідків моїх розмов та дій тієї пам’ятної ночі жодним словом не обмовився. Інакше дільничний Михайло Середа був би підсобником бандерівців... самі розумієте.

А підсобництво таки намалювалося. Як же просто все вийшло! Це я потім, коли лежав та видужував, склав собі в голові. Данило Червоний домігся від мене того, чого хотів. Я доповів своєму начальнику, полковнику Калязіну, про настрої в Ямках: мовляв, не втратили ще люди довіри до УПА та не бояться, навіть попри прояви терору. Полковник, так само вірний службовому обов’язку, доповів про це в управління МГБ, вищому начальству. Там негайно вжили заходів — і в Ямки, щоб позбавити людей ілюзій стосовно бандерівців, оперативно направили спецзагін капітана Топоркова. А той прийшов у пастку.

Виходить, не лише я, а й навіть Калязін несвідомо допомогли Червоному її влаштувати. Розрахунок командира виявився точним: від спецзагонів вимагали активізації, а тут, виявляється, їхні попередні дії не мають належного ефекту. Враховуючи те, що я чув і бачив, як не відразу, то протягом двох найближчих діб перевдягнуті бійці МГБ мали з’явитися в селі, тож Червоному хоч як не довелося б довго чекати. Замість того, аби ганятися за диверсантами Топоркова, він так легко виманив енкаведистів і чекав на їхню появу саме там, де й розраховував.

До Ямок я не повернувся. Саме настали холоди, УПА згортала активність до весни, всі сили МГБ кидали на пошук криївок по лісах. Там мені робити не було чого. Говорили, що Данило Червоний, псевдо Остап, забрався з Олицького району, а то й взагалі — з Волині. Калязін чи то сам залишив посаду виконувача обов’язків начальника міліції, чи його про це наполегливо попросили — він збирався перебратися далі від України, бо вимальовувалася десь відповідна посада. Намагався прилаштувати і мене, та я не погодився — ось так і повернувся назад, до Чернігова, де з оперативної роботи сам попросився знову в водії, киваючи на поранення.

Нічого більше не чув про Червоного. Про те, що сталося вночі, про останні слова капітана Топоркова