Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

Він же ж дитина домашня. Перші дні, тільки підходимо до школи, то він від хвилювання відразу: «Мамо, какать…», так боявся. А тепер звик! — обидві сміються, і Анюта знову дивиться у мій бік.

«І тут про гівно, — думаю я, підслуховуючи їхню бесіду і зненацька згадуючи своє нічне сновидіння і дикобразів. — Ну, точно аванс дадуть!». Тим часом Анюта мені знову усміхається. Я відповідаю їй прихильною усмішкою, і ми, наче трохи злякавшись цих відвертих залицяльник поглядів, (бо обоє ж одружені люди!), відводимо їх одне від одного.

— По чому зараз долар? — запитує з калькулятором у руках актор Лазар Пектусевич у дружини Ніни Лапшиної.

— Сьогодні зранку був триста п'ять покупка, триста п'ятдесят продаж, — відповідає та.

Вони — наш передовий акторський гендль-батальон. Улюбленою фразою родини Пектусевічів-Лапшиних був поширений у акторських колах вислів: «Чим би не займатися, аби у шахту не лізти». Ще за совка Лазар із Ніною організовували по профспілковій лінії спецпостачання — румунські та югославські чоботи, болгарські куртки та дублянки, сервізи. Я тих часів не застав, а от часи, коли вони організовували колективні гендль-екскурсії до Польщі не минули й досі. Зазвичай артисти везли до сусідньої країни горілку (своєрідну валюту), різний металевий крам — замки, шпінгалети, долота, викрутки, гумові човни та чоботи, побутову техніку — фени, електробритви, радіоприймачі, футбольні м'ячі, бадмінтонні ракетки, тостери, чайники, чашки, ложки-виделки, паяльні лампи, торшери, срібну біжутерію (то було круто!), мило, зубну пасту, клей ПВА, складані ножики, кип'ятильники, запальнички і навіть сірники — одним словом весь той пострадянський мотлох, який розмели з крамниць ще у 90-му, аби хоч у щось конвертувати вмираючий радянський рубль. І театр у тій благородній справі артистам допомагав, виділяючи автобус і розподіляючи місця для всіх охочих погендлювати у Закопане, Кракові чи Варшаві.

Проте останнім часом гендель давався все важче і важче. Польща на очах вилюднювалася, в той час як ми все глибше й глибше занурювалися в мряку господарського хаосу, безробіття та економічної безвиході. Рятувала одна лише горілка, яку можна було взяти у нас по долару пляшка, а загнати у Польщі по три, а то й по чотири/причому без проблем! Просто на вокзалі або навіть відразу після перетину кордону по два з половиною долари за пляшку її любо забирали гуртом поляки. Але й цей потічок наші митники намагалися перекрити. Все частіше й частіше траплялися на кордоні нещасні випадки, коли горілку відбирали або просили за партію більшу за п'ять пляшок величезний хабар по долару за пляшку. За таких умов гендель з Польщею ставав невигідним, проте відкривався інший напрямок — Туреччина. Майже п'ятдесят доларів коштував авіаквиток до Стамбула і у зворотному напрямку. Маючи у кишені доларів триста, можна було набити чотири торби спортивних костюмів «АБИБАС», «НИКЕ», «РИБОВК», чоловічих светрів «БОЙЗ», жіночих кофтин «ВЕРСАКЕ», майок «ГУЧСИ», бейсболок «РЕД УСЦОКС» і спродати все на Республіканському стадіоні утричі, а то й учетверо дорожче! Особливою популярністю користувалися спортивні костюми та спортивні штани. На них «підйом» у роздріб міг сягати п'яти разів. «АБИБАС» був найбільш ходовим!

— Як ти гадаєш, Ніно, що краще брати — спортивні брюки чи спідниці? — Лазар активно щось рахує в калькуляторі.

— Однозначно брюки, причому теплі з начосом…

— Ті, що в Турції по три бакси за штуку?

— Ну, да… Спідниці до літа не будуть актуальними… А от брюки можна хоч оптом здати по вісім баксів, тій же ж Олені, вона в мене минулого разу так брала…

— Це та, що фарбована у червоний колір і палить, як паровоз?

— Ну да, вона! Оптом вигідніше виходить, швидше гроші обертаються… Коля, не хочеш з нами у Стамбул перед Новим Роком злітати? — це Ніна звернулася до Миколи Кучера, що сидів поруч зі мною і читав якусь книжку.

— Та ні, у мене грошей нема! — озвався Микола і почухав обкладинкою підборіддя.

«Іван Дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація», — прочитав я назву книги й багатозначно хмикнув.

Микола Кучер був артистом середніх років, який теж не бухав, бо відбухав своє замолоду. Пив, кажуть, люто! Він сам любив розповідати історії, як починав бухати у Центральному гастрономі на Хрещатику, а закінчував у Ризі чи Свердловську. Він належав до того славного покоління постшестидесятників, героєм якого був Володимир Висоцький. Глухий внутрішній опір системі, алкогольний нонконформізм, розуміння безцільно втраченого часу, спотвореної радянською системою молодості витворили з нього досить рідкісний тип артиста-інтелектуала, який знайшов більш-менш твердий ґрунт під ногами, коли йому виповнилося далеко за сорок. Багато в цьому сприяла його дружина — мініатюрна і, здавалося, легковажна білявка, яка, проте, мала залізний характер. Історія їхнього роману заслуговує на те, щоб приділити їй кілька рядків. Наводжу її у варіанті самого Миколи.

«Це було у вісімдесят другому! Улітку до Києва приїхала Таганка. Після вистави «Пугачов», Володька вже тоді помер, то Хлопушу грав Валєра Золотухін чи хтось там інший, ми з Валєрою, Вєнєй Сміховим, ще там двома артистами, з якими вчилися разом, сіли побухати у театрі, а потім пішли у «Наливайку» до ресторану «Столичного», а коли вже і «Столичний» закрився, то сіли на таксі й поїхали на Караваєві дачі! І знаєш чому? Тому, що там були єдині в Києві! Ти чуєш — є-ди-ні! — автомати з розливним пивом! Так от, добухували вже там. І був у мене на ті часи дуже важкий період у житті — в театрі не клеїлося, ролей не давали, кращий друг по п'янці викинувся з вікна, і якось воно зачепилося слово до слова, що я вирішив покінчити з усім єдиним махом і стрибнув на рейки. Добре, що потяга не було, то друзі мене знову витягай на платформу. Але я пручався, щось там кричав, аж поки до платформи не підійшла електричка, в яку я й стрибнув. Вийшов я на якійсь станції, бо треба було «добрати», а на дворі ж третя година ночі. Все зачинено. Тут якийсь потяг прибуває на станцію, я до провідниці. «Вона каже — є!». Я піднімаюся до неї у вагон, беру пляшку портвейну, тут же ж його відкорковую та прямо з горла півпляшки й засаджую. Відчуваю — далі йти не можу, сів на лаві й відключився. Прокинувся у Кишиневі на пероні. Грошей нема, ключів від хати нема, навіть взуття нема! А у мене туфлі були модні, італійські! Зняли, падлюки… Раптом повз мене дівчина йде, худенька, тоненька… Я до неї: «Дівчино, у вас раптово вдома нема зайвих чоловічих туфель?». А вона: «Є! Батько помер, то після нього лишилися!». «То дайте мені!