Читати книгу - "Том 10"

бо морське купання, я завважала, завжди для неї було добре, а тут, що я не купалась тижнів два останніх, то вона мало поправилась. Дома, я думаю, мені треба буде не покидати брати ванни, хоч би й не з солоної води; я думаю, що в новому домі з ванною буде легко устроїтись. Ну, та се там ще побачимо. Може, й справді для мене буде лучче бути дома зимою, бо хоч у Криму клімат кращий, але щоб там як слід устроїтись, то треба грошей дуже много, та й то ще хто його зна, як буває. Та цілу зиму там пробути самій я б, здається, була б не в стані, а вже в середині зими додому вертатись, чи в початку, то все одно. До того ж, я вдома носитиму знов апарат, а тут і в Криму се трудно робити, не маючи нікого при собі, а врешті, може се все мені так тепер представляється через те, що я вже хочу додому і що тиф одбив мені остатню охоту від Криму,— не знаю, тільки я тепер так думаю. Не скрию, однак, що я боюся зими, але я її і тут боюся, бо от, як стало тепер холодніше, то «щось мені від часу до часу робиться не по собі. Вже буду дома при помочі нового каміна робити юг. Ти все-таки не думай, що сеє літо так даром пропало для мене, ні, бо то, що мені було трохи нога тут почала боліти, то вже пройшло і тепер вона вже нічого собі тримається, у всякім разі далеко лучче, ніж було вдома весною. Друга нога, що почала боліти після тифу, тепер вже зовсім перестала, а сама я теж досить оправилась. Я таки думаю, що вдома я б довше поправлялась, ніж тут у Шабі. Тут я надалі не зостанусь, бо вже воно не тільки що не жарко, а навіть інший раз і зовсім холодно. Та й дощі перепадають. Винограду я вже досить їла, та й ще їстиму в Одесі, а купатись тут, як я вже писала, не можу. Врешті, в Одесі я, може, більш тижня і не пробуду, тож близько 15-го, може, й додому приїду. Тим часом будь здоров, тебе цілую, а ти поцілуй всіх наших від мене. Як здоров’я мами? Мені вже скучно за її письмами. Пишіть мені в Одесу. Лілі я вже звідти напишу.

Твоя Леся

61. ДО М. І. ПАВЛИКА

1

13 жовтня 1891 р. Колодяжне Колодяжне, 18 ^ 91

Високоповажний добродію!

Чому Ви ані самі не озиваєтесь до мене, ані часописів не шлете? Адже я Вам писала з Шаби і адресу подала, та не отримала на те нічого — чи мій лист Вас не дійшов, чи вдома не застав? Мене в Одесі було настрашили, ніби «Народ» перестав виходити, але потім там при мені люди отримували його, тільки я чомусь не отримала. Остатнє число я отримала те, де мій переклад, і то в Євпаторії. А я б уже рада знати, що там на вашому світі діється, бо з «Зорі» та «Буковини» не так-то багато чогось довідаєшся. Бачила я ще літом «Правду», але Ви знаєте, як я до неї відношусь,— заледве що тільки читати можу і то з великою прикрістю. Мені здасться, що «Правда» недовго проживе, бо щось вона вже надто розумна робиться. Прихильників у неї дуже мало на Україні, не знаю, як в Галичині, але здається, що і там не гурт. В Одесі її хоч дехто читає, але мало хто похваляє, єсть дехто, що думає, нібито вона справді орган всеї Украї-ни-Русі, отже й не насмілиться її гудити, а так тільки мовчить. Треба сказати, що у нас таки люди звикли здавна непевні справи мовчанням збувати. Про «Народ» ідуть змагання, і ради, й наради, але тим часом не знаю ще, що то з того всього буде, може, і нічого, бо там такі люди, що люблять чимало говорити, а мало робити. Не знаю, чи отримуєте Ви які-небудь обіцяні допкси з України. Я декому нагадувала про се і радила взагалі не мовчати так по-риб’ячому, але ж непевна, чи маю я який-шзбудь вплив, здається, що невеликий, бо, правду мовлячи, я не вмію орудувати моральним налигачем, навіть і тоді, коли діло йде о справі, для мене цікавій. Щодо мене самої, то я не можу справляти такої роботи задля многих причин, які я Вам колись розповідала, та вже я краще буду іцо іншого робити. Але є люди, що дуже багато люблять просторікувати о різних справах і таки тямлять дещо, але уголос говорити не вміють чи, може, не хочуть. Всі в нас кажуть, що зле жити у нашому світі, а як же воно має бути ліпше, коли всі задовольняються констатуванням того факту, і то тільки в приватних розмовах, хоч би принаймні люди знали, як, власне, зле і чому. Се я не раз і не одному казала, та от не знаю, чи що буде з того. Жаль мені, що я мушу таким відлюдком жити, що з мене нема користі ні людям, ні собі, але ж то біда мене так тримає. Краще б уже було, коли мені природа не дає ніякої волі, щоб я не могла і не хотіла нічого робити, а то тільки жаль, краще б та охота і той невеличкий талан достались кому іншому, людянішому. Я тепер маюся наче трохи ліпше, але знаю добре, що ненадовго, бо вже пропасниця знову чепилася, а вона в мене вірніша всякої дружини — хутко не покине. Для письмовця, надто для поета, се дуже погана слабість, бо вона, власне, тоді найбільше мучить, коли людина увійде в поетичний настрій, принаймні у мене так воно є. Але то дарма, я таки не покладаю рук, а лагоджу дещо. Дуже хочу одну річ для вас дописати (якщо приймете ще), що почала сього року, але нічого не обіцяю, як хутко, бо я за себе нічого ручити не можу. Мені тепер ще одна дуже велика біда — починає від часу до часу друга нога боліти, а се тримаю від всіх наших у великому секреті, бо то нічого не поможе, як хтось там буде надо мною розпадатись, але мені се дуже тяжить на душі. Як писатимете дядькові, то сього не кажіть, бо я не хочу. Так то я тільки Вам кажу, щоб Ви не