Читати книгу - "Том 10"

думали, що я даремні жалі розводжу, аби вимовитися за своє безділля. А мені справді сором так жити, бо інші люди, як, наприклад], дядько, не піддаються ніякій слабості, а роблять своє діло при всяких обставинах, чому ж я так не роблю? І я то змагаюся, але що то! Колись я ліпша була, як тепер! Я надіюся, що то в мене ще після тифу не вся енергія вернулась, я з місяць умисне нічогісінько не робила, бо почувала, що у мене якось памороки забиті, і, певне, якби я що й написала, то, окрім дурниці, нічого б не вийшло. Але тепер вже інша річ, я вернулася до пам’ятку і розумнішою хіба вже не буду, отже, годі панських звичаїв! Тепер я вдома, і се добре, бо хоч тут мене таки з’їсть колись пропасниця, але мені нігде так не добре, як вдома, і робота тут найліпше робиться. Та ще ж тут і окрім писання є живе діло і милі для мене люди, тут не почуваю себе зайвою на світі. От тільки від товариства далеко, ну, та воно обійдеться без мене краще, ніж я без його. Ще є тут одна річ: мій столик до писання, що я без нього була на чужині все одно як без рук і без пера. Якось-то воно, може, ще й гаразд буде сеї зими, аби тільки та друга халепа не опанувала мене, бо тоді вже, далебі, не хочу ні коруватись, нічого — як буде, то так буде. Як же Ви маєтесь? Я чула, що Ви виїздили на село, може, там поправились? Пишіте-но мені, не гайтеся, а то вже й не гаразд так, як Ви робите. Я знаю, що Вам не тільки роботи, що мені листи писати, але все ж при охоті час можна знайти. Я попрошу Вас, аби-сьте мені написали адресу п. Колесси і адресу Академічного] братства. Ще чи не знаєте Ви, чи вже «січовики» повертались з своїх подорожей до Відня, чи ще ні? Я оце все читала про їхні співецькі тріумфи. Розспівались тепер наші русини на цілий світ! Бодай би так наша доля співала. Ей, чия співатиме, а моя нехай би вже хоч мовчала. Моя годинойко! Тепер мене люди зачинають хвалити, як-от п. Франко, а я якраз і зледащіла,— сором приймати незаслужені компліменти. Як там справа того жіночого журналу, що то писав п. Франко? І як ваші справи взагалі? Бувайте здорові і не забувайте так за нас. Вітаю п. Франка і його пані, мені шкода, що я не застала її у нас. Жичу Вам кращого здоров’я, ніж собі.

Л. К.

P. S. Моя адреса: Ковель, Вольшской губ., с. Колодяжне.

62. ДО М. І. ПАВЛИКА 2, 3 листопада 1891 р. Колодяжне

Високоповажний добродію!

Вразила мене Ваша звістка про дядька, так вразила, що ніякими словами сього не списати! Я, справді, до сеї пори зовсім не думала, не знала, щоб се було так серйозно і безнадійно. Тепер же я не знаю, як я ще на світі живу, бо в тяжчому стані душі я, здається, не була ще ніколи. Не знаю, що б я дала, щоб тільки се лихо минуло, як прикрий сон, яким воно мені часом здається, якби мала два життя, то їх би не пожалувала. Даю слово, що як був у мене тиф, то я була в десять раз спокійніша при думці о смерті, ніж тепер. Тепер в мені живуть дві людини: одна живе і займається різними дрібницями, а друга тоне в якомусь хаосі жалю. Не можу я ще ніяк попрощатися з малою надією, що, може, і з сього безвихідного положєнея єсть який-пебудь вихід. Мамі я нічого не казала, бо не можу, не маю сили навіть заговорити з нею про се. Як буде потім — не знаю. Тепер тим часом нікому нічого не кажу. Та й нащо? Мамі туди поїхати ніяк не можна по многим причинам, а найбільше через те, що сам дядько заборонив їй сеє, ще бувши біля Відня. Він боїться, щоб йому не пошкодило таке зворушення, і, певне, має рацію. За сім’ю його пема що боятись, бо не дадуть їй загинути... Ні, як хочете, я не в силі повірити зовсім. Ви не ображаєтесь за се, я знаю. Може, Ви сподівались від мене більш філософського відношення, але даремне, се вище моєї натури. Ні, справді, лихо в світі одмірюється надто великою мірою. Не розумію, як я могла ще недавно так журитись своїм маленьким власним лихом, мені навіть сором тепер за свій колишній настрій. Нащо я колись Вам те все писала? Не треба нікому жалю завдавати, бо єсть його кругом надто і надто багато.

21/Х. Однак треба одповісти на Ваші питання. Я знат ходжу ідею жіночої газети дуже доброю. Окремий збірник річ тяжка і дуже одірвана, в журналі може бути більше систематичності і постійності. Я все-таки думаю, що і се видавництво краще було б вести на товариські гроші, так було б навіть справедливіше, і разом з тим була б якась гарантія права всього товариства на видавництво. Одній людині або двом тяжко вести на свої гроші, бо між нами багачок нема. Не зовсім ще розумію, як, власне, думають ваші люди підтримувати нове видавництво. Що Ви і нова газета, певне, будуть взаємно доповнюватись і контролюватись, в тім я певна, бо мені рух жіночий в Галичині представляється тісно злученим з рухом вашої партії, таж серед якої іншої партії галицької він навіть не може знайти грунту. Мені чомусь видається, що нова газета буде більше літературною, ніж політично-громадською, отже, ви одно другому ніяк заважати не можете.

У вас тепер, здається, література зовсім виключена, і я, власне, не знаю, навіщо посилаю отсі «слова», певне, через те, що вони вже з тиждень як переписані для «На-р[оду]», мама радить їх послати, а я не маю причини не зроби!и по її раді. Одно тільки прошу, якщо, може, маєте се друкувати, то надрукуйте, або обидва «Що?», або ні одного (або скасуйте власне моє), інакше мені ніяк не випадає. Про жіночу газету мама напише свою думку просторіше, мені позвольте на сьому скінчити, нехай вже решта до другого разу, тепер не пишеться. Ще от що: пишіть мені все по правді, як досі писали, може, що нового почуєте про дядька, не бійтесь мене вразити, бо вже гірше вразити мене ніхто нічим не може. Якби я мала