Читати книгу - "Том 12"

Правда, зате плата більша, а він тим інтересується, бо хоче родичів до себе забрати, а то батько став часто слабувати і мати занудилась роботою і розлукою. Та не знаю, чи вийде що з того, бо на 95 р. в місяць (стільки матиме Кльоня через три місяці) в Тифлісі утрьох прожити труднувато. Зрештою, до зими, може, й зміниться план, бо в марті Кльоня мало зовсім не вибрався було з Тифліса в Одесу, та тільки се «назначення» збило його, а може, восени інакше підуть справи. Які мої плани на ту зиму, я ще сама гаразд не знаю, та я вже, відомо, «czlowiek bez jutra» 1 з давніх пор... Одно певне, се те, що літом ми а тобою будемо в Гаю. Кльоня на літо на Україну не поїде, а проведе шість тижнів з Надею десь на кавказькій дачі, а потім хоче, щоб мати приїхала до нього відпочити від київських злиднів.

В Одесі я хотіла пробути тепер більш тижня, щоб походити в іностранні бібліотеки, а то я тут від європейської літератури відстала. В Києві теж треба трохи застрянути для літературних же діл. Та я думаю, що в Зелений Гай мені, може, й не слід раніше іюня їхати, бо в маю я там раз добру пропасницю захопила, як жила у Лисавети. Там в маю ще мокро і комарно дуже.

Остатніх тижнів півтора я щось трохи скисла. Март був порядний, крім останнього тижня, а на остатнім сказився, почались дощі і холод, а 2 апрел я випав сніг — щось нечуване! Хоч, звісно, не лежав, але се була така різка виходка, що багато людей послабло, та й я закашляла, і взагалі не по собі стало. Але сьогодні вже не кашляю і почуваюся ліпше, може, й дякуючи прийнятій вчора хіні. Сьогодні тепло і сонячно, як так буде далі, то все гаразд буде. Бувають же такі «жарти» в природі!

Сього року я теж мало свят бачила, бо ми з знайомою «з принципу» скоротили ad minimum всю празникову процедуру, а наші знайомі теж «з принципу» не бігали до нас з празниковими візитами. І вийшло прекрасно.

Я тепер не перекладаю нічого, а берусь писати драму «Кармелюк» на конкурс. Не знаю, чи се корисніше, зате приємніше. Ну, Ліцичку, я йду гулять на сонце. Капелюхи вам будуть. Бувай здорова, моя лілейно-рожева, моя золотая. Цілую тебе і Оксаночку. Товаришкам привіт.

Твоя Леся

57. ДО О. П. КОСАЧ (матері) І П. А. КОСАЧА

6 червня 1904 р. Київ 24. V.

Любії мої! От я вже в Києві. Думаю в неділю в 11 рано приїхати в Колодяжне до вас, а як би що затримало, то пришлю телеграму, але постараюсь, щоб не затримувало, бо хочу страшенно до вас та й в дорозі бути обридло. Ко-лодяжного я тепер не боюся, бо зовсім здорова, і думаю, Що принаймні з місяць можу там прожити безкарно. В Дарницю до Люди, певне, поїду, бо часу либонь стане. Після дороги шумить в голові і писати трудно, та й все одно вже хутко побачимось. Цілую міцно вас всіх.

Ваша Леся

58. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

5 липня 1904 р. Зелений Гай Гадяч, Полтавск[ой] губ[ернии],

хут[ор] Зеленый Гай, 22/ѴІ(5/ѴІ 1)1904

Дорога моя, люба товаришко!

Чи пробачите Ви мені, чи зглянеться Ваше серце надо мною? Я мало маю на те надії, бо не знаю, чи змогла б сама пробачити іншому за таке, в якому сама почуваюся до вини проти Вас... Та все ж вислухайте мої оправдання, може, тоді хоч трохи вибачите мені. Я се не тільки з Вами так поступила за сі півроку, а з усіма моїми кореспондентами, окрім родичів, та й родичам більше посилала коротенькі звістки, щоб знали, що я жива-здо-рова, а писати щось ширше було для мене непереможно прикрою роботою. Такий настрій почався у мене з того дня, як я довідалась про смерть мого брата, і — вірите мені, дорога? — ще й тепер, от у сю хвилину, ледве-ледве примусила я свою руку написати сі страшні слова... Не мириться моє серце з ними. Отже, була я на його могилі і ще не хотіла вірити, що то справді мій братпк там лежить... І все мені здається, що я не повинна ні писати, ні говорити про нього інакше, як про живого. А тим часом, кому вперше пишу, то не можу сього обминути, і все наче вирок підписую... Тому легше було мені писати до тих, хто сам обізвався до мене після того, легше було відповідати, ніж самій озиватись, озиватись же я все збиралась, збиралась, та до більшості своїх кореспондентів так і не зібралась. Але з Вами я так не можу. Нема дня, щоб я не думала про Вас, і горить моє серце, що я не знаю, як живе, що думає мій хтосічок, мій дорогий, моя Wun-derbhime і. О, якби мої думки мали голос, то хтось чув би його, встаючи й лягаючи, чув би щось таке ніжне, як плескіт легкої хвилі по дрібній ріні, і, може, хтось не гнівався б на когось і простив би всі його провини. Справді, мені здається, що се була якась непереможна хвороба — оце моє мовчання, от як буває параліч або важка летаргія, що і тямить її чоловік, і рад би скинути кайдани невидимі — і все-таки не може. Але тепер я скинула їх і вже, здається, здорова. Коли не вдарить на мене знов яке несподіване лихо, то я вже знов буду так писати дріб-пі листи всім, кому їх треба, а надто моєму хтосічкові, якщо він схоче їх мати. Може, не схоче? Може, вже ні? Але й тоді прошу на ймення всього, що було між нами любого, написати мені хоч два слова, чи Ви гніваєтесь на мене і чи можу я мати надію хоч колись чимсь перепросити Вас. Напишіть мені се, дуже прошу Вас. Ні, далебі, я була душею хвора, і тільки тому я могла до такого дійти. Але тепер мені се так тяжко, так тяжко, я не можу висловити як... Я чула через люди, що Ви хворі, що Ви на курорті. І я щодня збиралась Вам написати і, нарешті, не мала одваги, бо думала, що, може, і лист мій вже буде Вам немилий. Але ж таки одважилась, бо серце моє було повне і вдарило,