Читати книгу - "ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:"

не романтичні візії «славного минулого», а цілком прагматична візія щасливого майбутнього в економічно розвиненій незалежній державі.

За сім років української незалежності ця візія, однак, помітно поблякла. Новий суспільний лад, як пише Кетрін Ваннер, виявився багато в чому «значно жорстокішим і непередбачуванішим від старого». Сподівання жителів України на краще життя в незалежній державі не справдилися, «тягар мрій» обернувся для слабкої держави непосильною ношею. Попри певні здобутки й позитивні зміни, що їх авторка сумлінно відзначає в кожній із досліджених нею ділянок, «хистка українська держава, занурена в економічний хаос, обтяжена не подоланою досі спадщиною русифікації, совєтизації та різкої регіоналізації й позбавлена об'єднавчих культурних чинників, як-от спільна мова чи релігія», не досягла поки що помітних успіхів у формуванні «колективної ідентичності, яка об'єднала б її розрізнене, вкрай розчароване та збайдужіле населення». Визначальними рисами цієї недодержави й недонації стала тотальна еклектика довколишнього життя й підставова амбівалентність поглядів і поведінки абсолютної більшості громадян.

Перманентна (де)совєтизація

Уся друга частина книжки Кетрін Ваннер «Тягар мрій» – це, по суті, докладний звіт про те, як функціонує чи, власне, дисфункціонує українська держава, не виконуючи елементарних завдань у сфері освіти й культури. 1992 року, наводить один із численних прикладів американська дослідниця, уряд видав указ, який зобов'язував усі школи прибрати зі своїх стін совєтську пропаганду – портрети Леніна, комуністичні гасла тощо. Проте виконання цього указу виявилося спорадичним і неефективним. Ледь не в усіх школах інтер'єри і далі прикрашені кічуватими соцреалістичними розписами и мозаїками, на яких піонери сумлінно трудяться, а Ленін веде школярів уперед до комунізму.

Те саме у вузах, де «кафедри наукового атеїзму стали кафедрами релігієзнавства, кафедри марксистсько-ленінської політекономії перетворилися на кафедри менеджменту й маркетингу, кафедри історії КПСС займаються тепер історією України, а кафедри марксистсько-ленінської філософії зробилися кафедрами культурології. Зайве пояснювати, – додає Кетрін Ваннер, – що практично весь персонал цих кафедр лишився тим самим». І тою самою, звісно, залишилась більшість підручників: на нові україномовні підручники держава здебільшого не має грошей, а якщо й має, то за своїми термінами й концепціями ці підручники й далі лишаються переважно совєтськими – адже пишуть їх знову ж таки ті самі кадри: «З чотирьох авторів останнього совєтського підручника "Історія України" для 11-го класу, – зауважує Кетрін Ваннер, – троє є також авторами нового підручника, вже нібито постсовєтського».

Не кращі справи і з упровадженням нового офіційного календаря, який, «подібно до національного гімну та прапора, мав би символізувати самобутність і неповторність нації». Українська держава, схоже, взагалі недооцінює важливість загальновизнаної, офіційно санкціонованої системи пам'ятних і святкових днів – як чинника соціалізації й націоналізації своїх громадян, засобу озвучення й ретрансляції певного спільного історичного досвіду, його циклічно повторюваного, «ритуалізованого» переживання нарівні окремого індивіда й усієї нації, її календар, як показує авторка, – гротескна суміш нових українських, традиційних релігійних та старих совєтських свят. Він не є загальнонаціональним, тому не виконує традиційної для всіх державних календарів соціальної функції. «Спадщина збанкрутілих совєтських свят, – пише Кетрін Ваннер, – залишається величезною перешкодою, яку нові національні свята мусять здолати, щоб стати справді значущими». Поки що офіційні свята, як і саме суспільство, є атомізованими, тобто прив'язаними до певних суспільних груп та регіонів, залежно від різного історичного досвіду й протилежних, часами непримиренно ворожих політичних орієнтацій.

Ті самі симптоми «соціальної шизофренії» відкриваються в останньому розділі книги, де йдеться про символічне означення міського ландшафту – зміну (або збереження) старих назв вулиць, зведення нових і (або) демонтаж старих монументів тощо. Зрозуміло, що й тут нема жодної згоди в суспільстві щодо тих або тих символів, імен, постатей. Як наслідок, пише авторка, інституалізація нового, україноцентричного погляду на совєтську історію має вкрай непослідовний, компромісний характер. Химерна суміш українсько-націоналістичних, совєтсько-комуністичних та споживацько-капіталістичних символів у міському ландшафті є для пересічного українця великим знаком збентеження й розгубленості.

Дезорієнтовний еклектицизм українського життя відбиває глибинну амбівалентність самого суспільства, драматично поділеного вздовж безлічі ліній – регіональних, культурних, етнічних, мовних, релігійних, поколіннєвих, – і таким чином не розколотого на «російсько-комуністичний схід» і «українсько-націоналістичний захід», як вважає дехто, а фрагментованого чи навіть, краще сказати, атомізованого, розпорошеного. Кетрін Ваннер цілком слушно зауважує, що фрагментація України не збігається з якимись простими лініями географічного, мовно-культурного чи етнічного поділу; ідентичність сучасного українця передбачає найрізноманітніші комбінації цих та багатьох інших ознак.

Кетрін Ваннер наводить чимало яскравих прикладів, що підтверджують це спостереження. Наприклад, переповідає кумедну розмову в Києві з двома російськомовними українками, матір'ю та дочкою, що ремствували з приводу змін, принесених незалежністю, а проте відразу кинулися захищати цю незалежність, як тільки до їхніх ремствувань приєднався чоловік, корінний росіянин із Сибіру. Ця тонко помічена авторкою неоднозначність мовно-культурних і політичних орієнтацій багатьох українців не виключає, однак, можливості й навіть потреби певних узагальнень.

По суті, «неоднозначною» чи, інакше кажучи, амбівалентною с лише одна (хоч і найчисленніша) група українського населення – зрусифіковані (тою чи тою мірою) українці. Саме вона дає найбільше розмаїття поглядів та орієнтацій, часто мінливих, поплутаних, невиразних, що великою мірою залежать від хвилевих настроїв та цілком конкретних (як у наведеному прикладі) ситуацій, її погляди, на різні лади комбінуючись, коливаються між доволі чіткими, супротивними позиціями двох інших груп, що їх можна умовно означити як «свідомі (щирі) українці» та «запеклі совєти». Цілком очевидно, що одні з них зосереджені переважно на заході України, інші – на південному сході. В одних етнічна «українськість» збігається з мовно-культурною, а в політичному плані – з беззастережною лояльністю щодо української незалежності. У других етнічність не має суттєвого значення («какая разница», кажуть вони по-своєму цілком щиро), але мовно-культурна ідентичність є російсько-совєтською, так само як і політична лояльність. Саме ці дві групи є соціальною базою для двох справді реальних політичних сил – націонал-демократів та комуністів.

Жодна з цих груп не має абсолютної переваги в суспільстві й тому відчайдушно намагається перетягнути на свій бік третю, найчисленнішу й ідеологічно найаморфнішу групу, небезпідставно вважаючи її «своєю». І справді, внаслідок своєї амбівалентності, ця «серединна» група може виявляти як «свідомо-українські», так і «завзято-совєтські» прикмети – залежно від багатьох різних чинників, обставин, маніпуляцій тощо. Наприклад, у грудні 1991 року ця група підтримала «свідомих українців» у їхньому прагненні до політичної незалежності й водночас суто «совєтського» кандидата у президенти – як гарантію того, що культурні зміни будуть мінімальними й совєтськпй спосіб життя великою мірою буде збережено.

Цей парадокс не лишився поза увагою Кетрін Ваннер:

Після московського путчу політичні кордони було швидко змінено, але змінити культурні бар'єри виявилося не так