Читати книгу - "Степовий вовк"

не важко, бо він, власне, взагалі нічого не говорив, тільки проказував окремі, найуживаніші слова: «прошу», «дякую», «так», «звичайно», «га», тощо, які, щоправда, знав багатьма мовами. Сеньйор Пабло не тільки нічого не говорив, а, мабуть, майже нічого й не думав. Його справою було дути в саксофон у джазовому оркестрі, і їй, здається, вродливий кабальєро віддавався з любов'ю і пристрастю. Часом, граючи, він раптом починав плескати в долоні чи якось інакше виявляти свій захват, наприклад, голосно, протягло гукав: «О-о-о», «Га- га-га», «Алло!» Він, мабуть, тільки на те й жив на світі, щоб мати вродливе обличчя, подобатися жінкам, но сити наймодніші комірці та краватки і багато перснів н пальцях. Він сидів біля нас, усміхався, поглядав н овій годинник і дуже спритно скручував цигарки,― оц~ була вся його участь у нашій розмові. В його темних, гарних очах креола, в його кучерявій голові не жила ні яка романтика, не зринали ніякі проблеми, ніякі думки. Приглянувшись до нього зблизька, я побачив, що це писаний екзотичний напівбог був задоволений із себе трохи розпещений молодик із приємними манерами, та й годі. Я завів із ним мову про його інструмент і про тембр у джазовій музиці. Інший на його місці побачив би, що мав справу з давнім шанувальником і знавцем музики. Але його ця тема зовсім не цікавила. І поки я, з ввічливості до нього, чи, власне, до Герміни, сказати б, закладав теоретичні основи джазу, він невинно всміхався не звертаючи ніякої уваги на мої зусилля. Мабуть, він і гадки не мав, що до джазу і крім джазу існувала ще якась інша музика. Він, безперечно, був милий, гарний хлопець, його великі порожні очі чарівно всміхалися, але в нас із ним, здавалося, не могло бути нічого спільного,― все, що для нього було важливе і священне, для мене не не мало ніякого значення. Ми походили з протилежних частин світу й не мали жодного спільного слова. (Та згодом я довідався від Герміни дивну річ. Вона розповіла мені, що Пабло після того вечора їй сказав, щоб вона ставилась до мене якомога лагідніше, бо я дуже нещасний. І коли вона спитала, з чого він зробив такий висновок, він мовив: «Бідолашний, бідолашний чоловік. Глянь, які в нього очі! Він не вміє сміятися!»)

Коли темноокий музикант залишив нас і оркестр заграв знов, Герміна підвелася.

— Тепер ти можеш потанцювати й зі мною, Гаррі,- Чи вже не хочеш?

Цього разу я з нею теж танцював легше, вільніше й радісніше, а все ж не так захоплено, забувши про все на світі, як із тією дівчиною. Герміна захотіла, щоб я її вів, і ніжно, легко, мов пелюстка квітки, відтворювала кожен мій порух. Тепер я в ній відчував і знаходив усю ту звабу, що хвилями напливала на мене, вона теж духмяніла жінкою і коханням, її танець теж ніжно й інтимно співав чарівну, закличну пісню статі,― а все ж таки я не міг зовсім вільно й весело відповісти на той поклик, не міг цілком забутись і віддатися. Герміна була мені надто близька, була моєю товаришкою, сестрою, моїм двійником, вона була схожа й на мене самого, й на мого при- теля з юнацьких років Германа, мрійника, поета, натхненного товариша моїх інтелектуальних злетів і захоплень. Коли я потім сказав їй про це, вона відповіла:

-Я знаю це, добре знаю. Та однаково я ще тебе закохаю в себе. Але нема чого поспішати. Поки що ми товариші й сподіваємося зійтися ближче, бо пізнали одне одного. Тим часом будемо вчитися одне в одного й разом розважатися. Я покажу тобі свій маленький театр, навчу тебе танцювати, діставати якусь втіху від життя і бути легковажним, а ти познайомиш мене зі своїми думками і трохи передаси мені свого знання.

— Ох, Герміно, що я тобі можу передати? Ти знаєш куди більше за мене. Ти, люба моя дівчино, дивовижна людина! В усьому ти мене розумієш і переважаєш. Невже я для тебе щось означаю? Невже тобі зі мною не нудно?

Спохмурнівши, вона понурила очі.

— Я не люблю, як ти кажеш так. Згадай той вечір, коли ти, пригнічений, охоплений розпачем, тікаючи від своєї муки й самоти, потрапив мені на очі й став моїм товаришем! Як ти гадаєш, чому я тоді змогла пізнати і зрозуміти тебе?

— А чому? Скажи, Герміно!

— Бо я така сама, як і ти. Така ж самітна, як ти, не дуже люблю й не дуже ціную життя, людей і себе. Завжди є люди, що ставлять до життя найвищі вимоги і не вміють миритися з його дурістю й брутальністю.

— Правда! ― вигукнув я здивовано.― Я розумію тебе, мій друже, ніхто тебе не розуміє так, як я. А однаково ти для мене загадка. Ти так чудово опанувала життя, так умієш шанувати найдрібніші його радощі, так умієш жити. Як же ти можеш страждати від життя? Як ти можеш упадати в розпач?

— Я не впадаю в розпач, Гаррі. Але страждати навчилася, ще й як навчилася. Ти дивуєшся, що я нещаслива, хоч так гарно вмію танцювати й ковзати по поверхні життя. А я, друже, дивуюся, що ти такий розчарований життям. Адже тобі знайомі найглибші й найкращі прояви людського духу, ти вільно почуваєшся в мистецтві, в царині думки! Тому ми й знайшли одне одного, тому ми стали братом і сестрою. Я тебе вчитиму танцювати, розважатись, усміхатися і все ж таки не бути задоволеним. А від тебе вчитимусь мислити, пізнавати і все ж таки не бути задоволеною. Ти знаєш, що ми обоє діти диявола?

— Так, ми його діти. Диявол ― це дух, а ми його нещасні діти.. Ми випали з природи й висимо в порожнечі. Але я тепер ось що згадав: у трактаті про Степового Вовка ― я тобі розповідав про нього ― щось написано про те, що Гаррі тільки уявив собі, начебто він має дві душі, складається з двох осіб. А насправді начебто в кожній людині є десять, сто, тисяча душ.

— Це мені дуже подобається! ― мовила Герміна.― Ти, наприклад, у царині духу досяг вершини, зате в різних дрібних життєвих штуках дуже відстав. Мислителеві Гаррі сто років, а танцюристові заледве півдня віку. Ось його ми й будемо виховувати і всіх його маленьких братиків, що, так само, як і він, лишилися малими, дурненькими й нерозвиненими.― Вона, усміхаючись, глянула на мене.