Читати книгу - "Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо"

човен, обережно, щоб не замочити, кладу на ніс ковдру (чого я його взяв — сам не знаю) і вирушаю. Руки мої — ніби не мої. Гребуть механічно — я їх не відчуваю. І все тіло — не моє: якесь дерев'яне. Ніби не в дійсності все відбувається, а в бреду якомусь.

Аби не збитися зі шляху, аби не заблукати!… Перший плесо. Стружка. Другий плесо. Тепер направо… Он той гнилий острівець, на якому я мало не залишився назавжди… Правильно. Правильно я пливу. За хмар визирнув місяць, і не тільки в плавнях, айв душі моїй одразу стало світліше і веселіше. Ще трохи, ще… Вже близько. Ось ще ця стружка, потім поворот і — наче з вузенької вулички виїхав я на величезну площу. Широкий рівний плесо відбивав рогата місяць і срібні кучері залитих сяйвом хмар, і здалася мені раптом зелена громада острова гігантською казковою горою серед безкрайнього моря, і до гори тієї далеко–далеко, на горизонті вона, а сам я маленький–маленький, як комашка. Здавалося мені, що я навіть чудові міста на схилах гори з церквами, з палацами, з високими вежами (то химерно переплелися вербові гілки) і вершників бачу, які мчать по звивистих гірських дорогах, і навіть чую цокіт копит (це дзвенить у мене у вухах від тиші)…

Ось адже часом примхи.

І тим неправдоподібніше і фантастичнее здалося мені те, що я раптом побачив наяву. А побачив я величезну сіру постать в човні у самого берега — ніби Гулівер вторгся в країну ліліпутів. Я здригнувся від несподіванки. Хто це? Кукурузо? Але в нього ж немає човна! Рибак якийсь? Але рибалки ніколи так далеко не запливають у плавні, та ще вночі. Риба і у самого села прекрасно ловиться…

Лиходій? Пірат?… Серце моє покотилося–покотилося кудись вниз… Тим часом човен зникла за прибережними очеретами. Мені так хотілося повернути і як можна швидше рвонути назад. Але я втримався.

Адже там, на острові, Кукурузо, мій друг, зовсім один. Я ж пливу до нього на допомогу. І, може, саме в цю хвилину моя допомога йому найпотрібніше. Адже у мене човен. І якщо незнайомець, якого я тільки що бачив, дійсно небезпечний злодій і хоче заподіяти моєму другові зло, я врятую одного, ми втечемо на човні. Швидше, швидше! Я наліг на весло і направив човен до берега. Пристав, виліз і обережно почав крастися в глиб острова. Кукурузо, певно, в курені — швидше за все, спить і нічого не підозрює, — не чути ні звуку. Звати його небезпечно — відразу залучиш увагу незнайомця.

Ох, як темно, які хащі! Нічого не видно… Раптово, десь там, за очеретами, де був незнайомець, щось шубовснуло в воду. Серце моє зупинилося. Що це?… Що?… Ой! А що, якщо це… якщо це він уже втопив мого друга! Мене кинуло в холодний піт. Пройшла хвилина… друга. Я стояв в цілковитій темряві, витягнувши вперед руки, і не міг поворухнутися. І раптом… раптом на мої руки хтось натрапив. Величезний, як ведмідь. Руки мої самі собою стиснулися, вчепилися в його груди. В наступну мить я відчув страшний удар по ногах і полетів на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, він підбив мене і кинув на себе (є такий прийом в боротьбі самбо, ми з Кукурузо його знаємо). Я скрикнув і скажено замолотив руками і ногами, вириваючись. Дряпнув по чомусь м'якому — здається, по обличчю, з усіх сил рвонувся, скочив на ноги і кинувся бігти. Я мчав крізь гущавину, ламаючи гілки, спотикаючись і наштовхуючись на дерева. Але я не відчував болю ні від подряпин, ні від ударів. З розгону я вскочив у човен і, схопивши весло, став відгрібати від берега.

Ніколи я не гріб так відчайдушно — човен летів, як ракета. Весь час я панічно оглядався — чи не женеться за мною він. Ні. Погоні не було видно… Отямився я лише тоді, коли пристав до берега біля села. Я весь час тремтів від напруження, від утоми, від страху. Але, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже всю дорогу біг — у цілковитій безпеці я міг відчувати себе тільки в своєму дворі. Мокрий кінець ковдри (я таки замочив його) тьопав мене по спині, немов підганяв… Як колода, впав я у сіно біля сарая і довго лежав не рухаючись, наче без свідомості, — приходив до тями. В голові одна за одною проносилися картини щойно пережитого. Що ж сталося?… Хто це був?… Невже Кукурузо загинув? Що робити?…

Може, розбудити батька, все розказати, зібрати людей і — туди… А якщо Кукурузо не загинув? Якщо моя сутичка з незнайомцем (тепер я вже майже пишався нею) розбудила його і дала можливість благополучно уникнути зустрічі з лиходієм? Але я не був упевнений в цьому. І тоді, якщо я приведу людей, таємниця Кукурузо розкриється і вийде, що я змінив… О ні! Змінити другу — ні за що! Я ніколи не піду на зраду. Все, що завгодно, тільки не це. Але що мені робити? Що ж робити?… Довго я мучився, але так нічого і не зміг придумати. Нарешті втома і сон здолали мене і я заснув…

Нічне пригода було таке неправдоподібне, що коли я вранці прокинувся, то подумав — не наснилося чи це мені…

Але от до мене підійшла мати, схилилася:

— Ну як спалося надворі, синку?… О, чого це в тебе ковдру мокре? Хіба вночі дощ був?

— Так це… це… я… води захотілося, кружку сюди взяв і розлив ненароком.

Добре, що мати поспішала доїти корову і не стала допитуватися.

Нічне пригода згадалося мені в усіх подробицях. Але тепер воно чомусь не здавалося мені таким жахливим, як вночі. Може, тому, що ранок був сонячний і веселий, а, як ви знаєте, всі нічні страхи проходять вранці. Вночі все здається страшнішим від того, що темно і тихо і люди сплять. А вранці світить сонце, щебечуть птахи, гримлять відрами жінки біля колодязів і всюди люди. Я був бадьорий і сповнений енергії. На острів, негайно на острів! Дізнатися, як же там, чи живий…

Вмиваючись на швидку руку, я побіг у хлів. Мати ще доїла корову.

— Мама! — Крикнув я. — Дайте молока, будь ласка, швидше, тому що я біжу.

— Куди це ти? Зараз снідати будемо.

— Так я потім. Я не хочу. Я молока тільки. Я з хлопцями