Читати книгу - "Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо"

домовився на рибалку.

Ти хоч хліба візьми.

Випив я одним залпом стакан молока, відрізав великий шматок хліба — за пазуху і на вулицю щодуху. За ворота вибіг і з розгону прямо на діда Вараву налетів — трохи з ніг не збив. Він навіть похитнувся.

Тю на тебе! — Буркнув сердито. — Бач розігнався — як заєць з чужого поля.

— Вибачте!… Здравствуйте, діду!

— Здоров. Куди це тебе несе? Людей з ніг збиваєш.

— Так я на річку, на рибалку з хлопцями домовився.

— Проспав? — Уже співчутливо й водночас докірливо запитав дід.

— Ага!… Так я побіжу! Вибачте! — А сам думаю: «Ех, не знаєте ви, нічого не знаєте, куди я поспішаю. Якби знали, не те б заспівалиАга!… Так я побіжу! Вибачте! — А сам думаю: «Ех, не знаєте ви, нічого не знаєте, куди я поспішаю. Якби знали, не те б заспівали »..

Глава XI

Цей пірат

З хвилюванням підпливав я до острова. І чим ближче підпливав, тим сильніше билося моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий…

І раптом — ого–го–го–го–го!… Я побачив Кукурузо. Живий і неушкоджений стояв він на березі, висунувши з кущів голову, і радісно усміхався мені. Тільки ніс у нього був облуплений, і праву щоку навскоси перетинала свіжа подряпина. Але що таке подряпина на щоці такого геройського хлопця, як Кукурузо? Ніщо! Коли я пристав до берега, мені хотілося кинутися і обійняти його на радощах, але я стримався. Я лише штовхнув його в плече і спитав:

— Ну як? Як ти тут?

— Нічого, — ляснув він мене по животу і одразу додав, взявшись рукою за щоку і похитуючи головою: — Тут таке було–о-о…

— Що?! — Запитав я як ні в чому не бувало, ніби й не підозрював нічого.

— Та все одно, ти не повіриш, подумаєш, що я брешу…

— Ну?

— Пірати на мене напали вночі. Ось тобі й ну! Бився я. Так бився, як ніколи в житті! Думав, що загину. Ось бачиш… — Він тицьнув пальцем у подряпину на щоці, потім задер сорочку і показав синець на боці.

— Ну? Ну? — З нетерпінням запитав я. — Як же це було?

— Почекай. Я все по порядку… — І Кукурузо почав розповідати мені те, що ви вже знаєте.

Коли ж він дійшов нарешті до опису бійки з незнайомцем — як той брикнув Кукурузо, як потім впав на нього і почав дряпатися, — у мене в животі раптом щось засміялося, прощекотало в горлі і вирвалося з рота коротким хихикаючи. Кукурузо ображено хмикнув:

— Ти що — дурний? Тобі, звичайно, смешочкі. Спробував би ти.

— А ну повтори ще, як все було — про цю бійку, — попросив я. Кукурузо повторив. Я похитав головою, зітхнув і сказав:

— Це я був.

Кукурузо вирячився на мене як баран на нові ворота, потім мовчки склав дулю і підніс до мого носа:

— На!

Я відвів його дулю і повторив:

— Це точно був я… Дивись. — Я відвернув штанину і показав на нозі під коліном здоровенну садно. — Твоя робота.

І я розповів йому все, що трапилося зі мною цієї ночі. Кукурузо тільки очима кліпав.

— Так виходить, що це… що це… ми з тобою билися?… А мені здалося, що був хтось здоровенний такий…

— А мені, думаєш, немає. Прямо велетень! Ми глянули один на одного і засміялися.

— Ось здорово!…

— Ось це так!

- І як я міг не впізнати тебе?

— А я?

— Хоч би слово сказав.

— А ти чого ж як води в рот набрав?

— З переляку.

— «З переляку»!

— А незнайомець, значить, і не вилазив з човна?

— Не вилазив.

— А куди ж він подівся потім?

— Зник кудись. Поїхав. Я на дерево з переляку махнув — всю ніч, як мавпа, на гілці просидів, до світанку. І очей не стулив. Тільки як розвиднілося, вниз спустився та подрімав небагато.

— А чого він приїжджав, як ти думаєш?

— А я знаю? Вже не в гості до мене, у всякому разі.

— А ти чув, як у воду шубовснуло щось?

— Чув, звичайно. У мене в животі навіть тенькнуло.

— Може, це вбивця небудь жертву свою втопив. Або злодій скарб ховав… А?

— Хто його знає. Пішли глянемо, що там робиться.

— А ти хіба не дивився ще?

— Не встиг. Тільки зібрався — як ти приїхав. Та й з берега погано — там очерет густі дуже. На човні треба.

Ми сіли в човен і почали огинати острів, наближаючись до того місця, де вночі був незнайомець. І хоч був ранок і світило сонце, серця наші бились тривожно — ми не знали, що нас чекає там, за очеретами. А що, якщо справді щось жахливе… Я гріб, а Кукурузо сидів на носі, вдивляючись вперед. Човен повільно обгинала прибережні очерети. Мені через очеретів ще нічого не було видно, коли Кукурузо раптом вигукнув:

— О!… Все ясно!

Я натиснув на весло і через секунду побачив сам: на темній воді гігантським пунктиром біліли поплавці великий рибальської мережі.

— Так ось воно що! Ось що шубовснули у воду! Ти прав, Кукурузо. Це був пірат. Справжнісінький пірат. Браконьєр.

О, ми знали, ми добре знали, що це таке — браконьєр! Браконьєр — це не мисливець, це не рибалка, це лиходій, вбивця. Я пам'ятаю, як одного разу взимку дід Варава привіз додому на санях смертельно пораненого лосеняти. Якийсь браконьєр підстрелив його, але зауважив мисливців і втік. Лосенок лежав нерухомо, і лише губи в нього тремтіли, ніби він хотів щось сказати, і очі дивилися зі смертельною тугою, здавалося, ось–ось заплачуть. Я і зараз бачу ці очі. Як не намагався дід Варава — врятувати лосеняти було вже неможливо…

Ми ненавиділи браконьєрів. Ловити рибу великою мережею було браконьєрством. Це не була спортивна ловля. Це було хижацьке, розбійницьке винищення риби. Ми добре знали це.

— Ну що? Що ти скажеш? — Запитав Кукурузо. — Хто це міг бути?

— Не знаю. Невже хтось з нашого села?

— В усякому разі, браконьєр. Це факт. Що ж будемо робити?

— Не знаю. Їхати в село повідомити? Не встигнемо. Він ось–ось приїде вибирати. Раз вночі ставив і на світанку