Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

тягнуть за собою ці нав'язливі ідеї ще з дідових часів, але мені раптом спало на думку: а чи не приплутані якимось боком до змови на підтримку Ґарібальді євреї? Зазвичай, без них не обходиться. Тож я знову пішов до Музумечі.

— Та чого ж ні? Передовсім, якщо не всі масони — євреї, то всі євреї — масони. А як серед ґарібальдійців?

Я радо пустився вичитувати перелік марсальських добровольців, який уже опублікували під назвою «на честь хоробрих». І там я знайшов такі ймення, як Еудженіо Рава, Джузеппе Узієль, Ісаак Д'Анкона, Самуеле Маркезі, Авраам Ісаак Альпон, Мойсей Мальдачеа і Коломбо Донато, колись — Авраам. Ану скажіть, чи такі ймення мають добрі християни?

* * *

(16 червня). Я підійшов до цього капітана Ньєво з рекомендаційним листом. То був франт з доглянутими, ніби розділеними надвоє, вусиками й мушкою під губою, а тому мав вигляд мрійника. То було позерство, бо під час нашої розмови до нього зайшов доброволець, просячи забрати якісь ковдри, але він, як педантичний бухгалтер, нагадав солдатові, що їхня рота вже забрала їх минулого тижня.

— Ви що, їсте ті ковдри? — спитав, за мить додавши: — Як схочеш пожувати ще, перетравлювати будеш у камері на одного.

Доброволець попрощався й вийшов геть.

— Бачите, яку роботу маю виконувати? Вам, мабуть, казали, що я — філолог. Або ж мушу видавати гроші й мундири солдатам чи замовляти двадцять тисяч нових, бо щодня прибувають нові добровольці з Ліворно, Ла Спеції та Ґенуї. Та ще клопотання: графи й герцогині вимагають двісті дукатів на місяць, гадаючи, що Ґарібальді — архангел Господній. Тутечки всі думають, що все з небес падає, не те що ми, бо ж коли нам чогось треба, ми починаємо колотитися. Може, мені довірили казну тому, що я в Падуї отримав ступінь з юриспруденції, може, тому, що знають, що я не злодій, а на цьому острові, де навіть король найбільший з усіх ошуканець, не красти — це вагома чеснота.

Вочевидь, грається у розгубленого поета. Коли я спитав його, чи йому вже дали чин полковника, чоловік відповів, що гадки не має.

— Знаєте, — каже, — щодо цього ситуація дещо плутана. Біксіо намагається ввести тут таку дисципліну, як у П'ємонті, ніби ми у Пінероло, але ж ми ватага бійців-партизанів. Однак, якщо вам треба писати статті у Турин, не згадуйте ці дрібниці. Спробуйте передати справжній запал, ентузіазм, яким тут усі пройняті. Серед цих людей є такі, що ставлять на карту власне за те, у що вірять. А для решти — це лише пригода на колоніальних землях. У Палермо жити цікаво, через місцеві плітки воно подібне до Венеції. Нас тут обожнюють, вважаючи героями, і через кілька п'ядей червоної сорочки та шістдесятисантиметровий ятаган ми стали бажані для багатьох гарних жінок, для яких доброчесність — лише про людське око. Не минає й вечора, щоб для нас не приготували ложу в театрі та найліпше морозиво.

— Ви кажете, що маєте забезпечувати такі видатки, але як же вам вдається, з огляду на ту невеличку суму, з якою ви приїхали з Генуї? Ви витрачаєте кошти, які забрали в Марсалі?

— То були копійки. Щойно ми прибули до Палермо, генерал послав Кріспі у Банк обох Сицилій, щоб забрати гроші.

— Я чув, люди пліткують про п'ять мільйонів дукатів.

У цю мить Ньєво став довіреною особою генерала. Звівши очі до неба, він промовив:

— Знаєте, люди багато про що патякають. Утім, ви маєте брати до уваги пожертви патріотів з усієї Італії, та де там — з усієї Європи: отаке напишіть у своїй туринській газеті, аби напоумити мрійників. Загалом, найскладніше — тримати документацію у порядку, бо коли буде офіційно створено Королівство Італія, тоді я муситиму передати всі папери уряду Його Величності у повному порядку, не схибити ані на копійку: скільки прийшло, стільки й пішло.

«І як же ти даси раду мільйонам від англійських масонів? — запитав я про себе. — Або ж ви всі — ти, Кавур та Ґарібальді — змовились і гроші прийшли, тільки вам не можна про них згадувати. Або ж ще одна можливість: гроші є, але ти й гадки про них не мав і не маєш, тебе використовують, як солом'яне опудало, незначущий праведник, якого вони (але ж хто?) мають як прикриття, а ти думаєш, що у боях перемагають лише милістю Божою? Я ще не міг побачити цього чоловіка наскрізь. Єдина справді відверта річ, яку я почув у його словах, — це гірка прикрість від того, що цими тижнями добровольці йдуть на схід і збираються переможною ходою перейти протоку, дійти до Калабрії й потім до Неаполя, а він закусив вудила, бо його посилають до Палермо вести бухгалтерські рахунки. Бувають же такі люди: замість того, щоб радіти гарним жінкам і смачному морозиву, яке посилає їм доля, вони рвуться, щоб їм знову поцілило у шинель.

Я чув, що на Землі живе більше мільярда людей. Не знаю, як там їх змогли порахувати, але варто лишень пройти по Палермо, аби зрозуміти, що нас занадто багато й ми вже топчемося один одному по ногах. І переважна більшість з тих людей — смердючки. Вже зараз їжі недостатньо, а тепер уявімо, що нас побільшає. Отже, треба буде пускати кров. Звісно, на світі є чумні епідемії, самогубці, засуджені до страти, люди, які повсякчас б'ються на дуелі, чи любителі стрімголов скакати верхи лісами й луками, а ще розповідають про англійських джентльменів, які йдуть плавати у море й, певна річ, гинуть під водою.

Але й це ще не все. Найбільш природний і дієвий вихід, аби тримати на припоні збільшення кількості людських істот на Землі, про який можна тільки мріяти, — це війни. Хіба не казали колись, збираючись на війну, що це воля Божа? Але спочатку треба знайти людей, які захочуть воювати. Але якби всі поховалися по лісах, на війні ніхто б не вмирав. То тоді нащо ж та війна взагалі? Саме тому так потрібні люди на кшталт Ньєво, Банді та Абба, які палко бажають кинутися під кулеметний обстріл. Хоч би задля того, щоб такі, як я, жили, менше переймаючись людством, яке дихає тобі у спину.

Тож, навіть попри те, що мені вони не до вподоби, нам потрібні добрі душі.

* * *

До Ла Фаріни я прибув, прихопивши супровідний лист.

— Якщо ви сподіваєтеся принести від мене до Турина якусь добру звістку, — мовив він, — викиньте це з голови. У нас