Читати книгу - "Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць"

робив проблем iз власного спiлкування з Творцем. Ще так на мене колись дивився Андрiй… Сила однакова, почуття - рiзнi. Дивний пiдхiд, зупиняти таким пекучим поглядом жiнку, якщо навiть вона приваблює, о пiв на шосту ранку. Людям притаманно спати в цей час. Вiн не спав. Вiн дивився. Жайворонок?

На роботi все було, як зазвичай. У моєму кабiнетi влаштувався Леонiд Юрiйович. «Влад на нарадi». Поiнформував вiн мене. На мою вiдповiдь вiн не очiкував, тому що був зачарований монiтором. Я ж йому нiчого вiдповiдати не збиралася, бiльше задоволення отримуєш, коли спiлкуєшся з розлюченими осами, нiж iз цим. Як завжди, обличчя в нього було таке саме несвiже, як i його костюм. Вiн мав такий вигляд, наче його добряче пожувала корова. Пожмакована, стара, вередлива й огидна наволоч. Кожного разу, коли я бачила його борiдку (цi закрученi шорсткi кудли на його пiдборiддi нагадували менi посудомийного йоржика), я пiдхоплювалася: а чи вимила я посуд? «Чого ти постiйно прискiпуєшся до кожного його слова?» Таке питала жалiслива Любаша. Маю я чи нi право ненавидiти хоча б одного байдиканя? Вiн бив байдики, при цьому отримував величезну зарплату, зраджував дружинi, заощаджував на родинi, та й узагалi в нього смердiло з рота.

Щодня вiн стирчав в iнтернетi. Хоча мав би вiдповiдати за пiдготовку та втiлення проектiв. Що таке проект? Спитаєте ви. Це така робота. Буде моя вiдповiдь. Не думаю, що Леонiд Юрiйович узагалi вантажив себе усвiдомленням того, чим саме вiн має займатися на роботi. Переконана, що, на його думку, всi ми маємо бути щасливими через те, що така видатна постать, вiдомий державний дiяч, працює плiч-о-плiч iз нами - маленькими українцями та трохи бiльшими iноземцями. Ернест вiд цього шаленiв. Це як у дiтей: «А в мене є старший брат, вiн тобi як дасть прочухана!»; «А в мене є справжня морська свиня! А в тебе звичайнi рибки»; «А в мене батько - чемпiон iз дзюдо!» А в Ернеста - справжнiй народний депутат! Ернест - кон'юнктурник. Як же - колишнiй народний обранець фактично у нього в служках, як золота рибка у бабцi. Ежен також шаленiв вiд цього, а от Ежен - це окрема iсторiя.

Ежен у нас вiдповiдав за дуже серйозний проект. Йому було важко, тому що вiн не усвiдомлював, що це. Варто зауважити, що наша славетна установа була другими мiсцем роботи Ежена. Першим була робота бек-вокалiстом, тобто пiдспiвування одному швейцарському рок-гурту. Як на мене, одне тiльки словосполучення «швейцарський рок-гурт» - це смiх, та й годi. Ежен їм пiдспiвував, я навiть слухала їхнiй диск. Подарував менi його на день народження. В Ежена були такi слова: «У-у-у-у-у-у»; «Грха-а-а-а-а-а», «Оу-оу-и-и-и-и-и»; «I-i-i-i-i-i-и-и-их»; «Е-е-е-е-е-е». Менi здається, що швейцарцi могли б найняти собаку чи папугу, це було б дешевше, бiльш переконливо й оригiнально. А не платити за цi жахливi звуки Ежену. Незрозумiло як, iсторiя це замовчує, Ежен потрапив до вiддiлення нашої органiзацiї в Сербiї, там вiн вiдсидiвся секретаркою: «Чай, кава, потанцюємо?» та одного разу навiть заспiвав тамтешньому корпусу на благодiйнiй вечiрцi («У-у-у-у-у-а-а-а-а-а-и-и-и-и-и»), аж потiм отримав пiдвищення й потрапив проектовим менеджером до нас.

Яке щастя, чи не так?

Якщо ви думаєте, що наш шановний народний обранець, вiн же золоте надбання офiсу, стирчав в iнтернетi з метою отримання iнформацiї, конче необхiдної для роботи, то вас поглине розчарування. Вiн стирчав у рiзноманiтних чатах, у яких намагався пiдчепити дiвок. Про цi його витiвки ми дiзналися завдяки одному з наших водiїв. Усе з'ясувалося через те, що водiй часто возив Юрiйовича вдень та ввечерi по всiляких «гарячих точках», помiчав, як той на когось пильно дивиться, тодi - ретельно розглядає, а потiм, залежно вiд того, сподобалася йому дiвчина чи нi (так, воно в нас до всього ще й балуване), запрошував її в машину чи просив їхати собi далi. «Уявiть, ця стара наволоч iще й перебирає!» Водiй так само не дуже приязно ставився до Юрiйовича.

«О, ви тут! Чудово!» Увiйшов Влад. «У нас зараз буде круглий стiл». Разом з ним зайшли дiвчатка: Катерина, Любаша, Валентина й Надiйка, останнiм - мачо Ернесто в прегарнiй чорнiй водолазцi. Цi iспаномовнi красенi розумiються на сексуальному, але не брутальному одязi. У принципi круглий стiл мав би вiдбуватися за головування Леонiда Юрiйовича, ми обговорювали його проекти. Але вiн стирчав у чатi. Всi це знали й мовчки злилися. Влад, котрий зачекав кiлька хвилин (може, Пан на нас зважить?), був вимушений розпочати нараду. Раптом ми почули, як вiн до когось звернувся. «Прошу?» Запитав Ернестино. Тому що iспаномовнi красенi розумiються на ввiчливостi. Проте Леонiдовi Юрiйовичу закортiло поспiлкуватися саме зi мною. «Ганно, ви ж добре знаєте українську?» Ви не дивуйтеся, Леонiд Юрiйович не обтяжував себе вивченням жодної мови, хiба треба робити виняток для рiдної? «Ви не пiдкажете менi, що таке «збоченець»?» Продовжував вiн. Ми заклякли. Я вiдчула, що менi дуже кортить йому збрехати, але вiдповiла правду: «Це така потвора, яка страджає на сексуальнi схиблення. Росiйською мовою "iзвращєнєц"«. «Невже? - щиро здивувався той. - От мала невiгласка, я думав: «цiкавий чоловiк», а воно…»

«Слухай, скажи менi, а чого ти на нього така зла? Не могла сказати йому те саме, але iншими словами?» Невгамовна Любаша. Вмiють же такi жiнки настiльки спiвчувати будь-якiй чоловiчiй наволочi. Любаша - янголятко ти наше. «Любо, слухай, я взагалi не добра». Зауважила я. I то була правда. Я не була доброю людиною. А якщо зважити на громадську думку про те, що жiнки добрiшi за чоловiкiв, то я була виплодом пекла.

Пориньмо у спогади. З Вiрою Андрiївною я познайомилася в лiкарнi. Вiддiлення полiтравми. Там лежала моя мати, яку збив автомобiль. У неї був струс мозку та численнi переломи. Коли я їхала в метро до мами, щоразу проїжджала повз гайок, у якому вигулювали псiв. Я загадувала: якщо побачу чорну вiвчарку - мамi стане лiпше. I серце кожного разу млiло, коли очi бачили чорну вiвчарку. А на пiд'їздi до цього мiсця воно торохкотiло, як навiжене. Лiкар, який оперував маму, був молодим i зухвалим. Мене вiн терпiти не мiг, тому що я знепритомнiла, коли побачила голу, вкриту синцями, тремтячу маму на вiзку. Вiн дав менi по пицi i сказав, щоб я вшивалася геть. «Я не злочинець, щоб гаяти свiй час на заспокоєння таких нервових шмаркачок, як ви. Пiдводьтесь i геть звiдси». Вiн був холодний, вродливий. Наволоч у бiлому саванi. Мати його обожнювала. Всi його обожнювали. Тому що вiн був молодий