Читати книгу - "Щоденник Миколки Синицина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Все знає!» — подумав Сашко.
Від страху в нього навіть у носі закрутило, і він як чхне під канапою: «Апчхи!»
— Хто це там? — здивувався міліціонер.
— А це в нас… Це в нас собака, — ніяковіючи, сказала Маринка.
— Чого ж він під канапу заліз?
— А він у нас завжди під канапою спить, — вигадувала далі Марина.
— Як же його звати?
— Е… Бобик, — вигадала Маринка й почервоніла, мов буряк.
— Бобик! Бобик! Фіть! — засвистів міліціонер. — Чому ж він не хоче вилазити? Ня! Ня! Чи ти бач, не хоче. А собака гарний? Якої породи?
— Е… — протягла Маринка… — Е-е… — Вона ніяк не могла пригадати, які бувають породи собак. — Порода ця от… — сказала вона, — як її?.. Гарна порода… Довгошерстий фокстер'єр!
— О, це чудовий собака! — зрадів міліціонер. — Я знаю. У нього така волохата морда.
Він нахилився і заглянув під канапу. Сашко лежав ні живий ні мертвий і витріщеними очима пильно дивився на міліціонера. Міліціонер аж свиснув з подиву:
— То ось тут який фокстер'єр! Ти чого під канапу заліз, га? Ану, вилазь, тепер однак попався!
— Не вилізу! — заголосив Сашко.
— Чому?
— Ви мене до міліції заберете.
— За що?
— За бабусю.
— За яку бабусю?
— За котру я вистрілив, а вона злякалася.
— Не збагну, про яку він тут бабусю торочить? — сказав міліціонер.
— Він на вулиці з пістолета стріляв, а мимо йшла бабуся і злякалася, — пояснила Ірина.
— Ага, он воно що! Значить, це його пістолет? — запитав міліціонер і дістав із кишені новенький, блискучий пістолет.
— Його, його! — зраділа Ірина. — Це ми з Маринкою йому подарували, а він загубив. Де ви його знайшли?
— Та ось отут, у дворі, коло ваших дверей… Ну, зізнавайся, навіщо лякав бабусю? — запитав міліціонер і нагнувся до Сашка.
— Я ненароком… — відповів Сашко з-під канапи.
— Неправда! По очах бачу, що неправда. От скажи правду — віддам пістолет назад.
— А що мені буде, коли я скажу правду?
— Нічого не буде. Віддам пістолет — і все.
— А до міліції не заберете?
— Ні.
— Я не хотів налякати бабусю. Я тільки хотів спробувати, злякається вона чи ні.
— А оце, братику, недобре! За це тебе слід би забрати до міліції, та нічого не вдієш: коли я обіцяв не забирати — то повинен виконати. Тільки гляди, якщо ще раз нашкодиш — обов'язково заберу. Ну, вилазь із-під канапи й одержуй пістолет.
— Ні, я краще потім вилізу, коли ви підете.
— Ото дивак який! — усміхнувся міліціонер. — Ну, я йду.
Він поклав пістолет на канапу й пішов. Маринка побігла показати міліціонерові шосту квартиру. Сашко виліз з-під канапи, побачив свій пістолет і закричав:
— Ось він, мій голубчик! Знову повернувся до мене! — Він схопив пістолет і сказав: — Не розумію лише, як це міліціонер моє ім'я взнав!
— Ти ж сам написав своє ім'я на пістолеті, — сказала Ірина.
Тут повернулась Марина і напалась на Сашка:
— Ах ти, опудало! Через тебе мені довелося міліціонерові брехати! Я мало не згоріла від сорому! От натвори ще що-небудь, нізащо не стану тебе вигороджувати!
— А я й не буду більше нічого витворяти, — сказав Сашко. — Сам тепер знаю, що не треба людей лякати.
МЕТРО
Ми з мамою і Володею гостювали у тітки Олі в Москві. Першого ж дня мама й тітка пішли до крамниці, а нас із Володею залишили вдома. Дали нам старий альбом із фотографіями, щоб ми розглядали. Ну, ми розглядали, розглядали, поки нам це не набридло. Володя сказав:
— Ми так і Москви не побачимо, якщо будемо цілий день дома сидіти!
Почали у вікно дивитись. Напроти — станція метро. Я кажу:
— Ходімо на метро покатаємось.
Прийшли ми на станцію, взяли квитки і поїхали під землею. Спершу здалося страшно, а потім нічого, цікаво. Проїхали дві зупинки, вилізли.
«Оглянемо, — думаємо, — станцію — і назад».
Почали оглядати станцію, а там сходи рухаються. Люди ними вгору і вниз їдуть.
Стали і ми кататися: вгору і вниз, вгору і ©низ… Ходити зовсім не треба, сходи самі возять.
Накатались по сходах, сіли на поїзд і поїхали назад. Злізли через дві зупинки, дивимось — не наша станція!
— Напевне, ми не в той бік поїхали, — каже Володя.
Сіли ми на інший поїзд, поїхали назад. Приїжджаємо — знову не наша станція! Тут ми злякалися.
— Треба запитати кого-небудь, — каже Володя.
— А як же ти запитаєш? Ти знаєш, на якій станції ми сідали?
— Ні. А ти?
— Я теж не знаю.
— Давай їздити по всіх станціях, може, відшукаємо якось, — каже Володя.
Почали ми їздити по станціях. їздили, їздили, навіть голова обертом пішла, Володя запхикав:
— Ходімо звідси!
— Куди ж ми підемо?
— Байдуже куди! Я нагору хочу.
— А що тобі нагорі робити?
— Не хочу під землею!
І завів ревти.
— Не треба, — кажу, — плакати. До міліції заберуть.
— Хай забирають! Е-е-е!..
— Ну, ходімо, ходімо, — кажу. — Не реви тільки. Он міліціонер уже дивиться на нас!
Схопив його за руку — і хутчіше на сходи. Поїхали вгору. «Куди ж нас вивезе? — думаю. — Що тепер з нами буде?»
Раптом дивимось — назустріч нам мама з тіткою Олею по інших сходах їдуть. Я як закричу:
— Мамо!
Вони побачили нас і кричать:
— Що ви тут робите?
А ми кричимо:
— Ми ніяк вибратися звідси не можемо!
Більше нічого крикнути не встигли: сходи нас угору потягли, а їх униз. Приїхали ми нагору — і хутчіше іншими сходами униз, за ними навздогін. Раптом дивимось — а вони знову назустріч їдуть! Побачили нас і кричать:
— Куди ж ви? Чому нас не зачекали?
— А ми за вами поїхали! Приїжджаємо вниз.
Я кажу Володі:
— Почекаємо. Вони зараз до нас приїдуть. Чекали ми, чекали, а їх усе нема й нема.
— Напевне, вони нас чекають, — каже Володя. — Поїдемо. Тільки поїхали, а вони знову назустріч.
— Ми вас чекали, чекали!.. — кричать.
А навколо всі сміються.
Приїхали ми нагору — і знову мерщій униз. Зловили нарешті їх.
Мама почала лаяти нас за те, що пішли не спитавшись, а ми розповідали, як загубили станцію. Тітка каже:
— Не розумію, як це ви загубили станцію! Я тут щодня їжджу, а ще жодного разу станції не загубила. Ну, поїдьмо додому.
Сіли ми на поїзд. Поїхали.
— Ех ви, пошехонці! — каже тітка. — Шукали рукавиці, а вони за поясом. Між трьох сосон заблукали. Загубили станцію!
І отак цілу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник Миколки Синицина», після закриття браузера.