Читати книгу - "Гойдалка дихання"

193
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 67
Перейти на сторінку:
переляком, без зайвого струсу. Потрібно було присісти, пружинячи колінами, відстовбурчити лікті, як крила, і з максимальною точністю дати шлакоблоку зіслизнути на землю. Тільки так можна було розмістити його якомога ближче до сусіднього, але при цьому не пошкодити ні його грані, ні грані сусіднього каменя. Достатньо було одного неправильного руху в цьому танці, і блок перетворювався на безформну купу, схожу на купу лайна.

Від перенесення, а особливо від опускання шлакоблока на землю напружувалося навіть обличчя. Язик треба було висунути під прямим кутом, а очі вибалушити. А якщо покласти камінь як слід не вдавалося, то навіть не було як вилаятися. Після кожної зміни зі шлакоблоками наші очі і губи від постійного напруження ставали чотирикутними, як самі ці блоки. І тут знову входив у гру цемент. Він намагався втекти, злітав у повітря. До нас, до бетономішалки, до преса прилипало більше цементу, ніж до блоків. Під час пресування першою у прес клали дощечку. Потім лопатою накладали на неї суміш і притискали, аж поки готовий камінь разом із дощечкою не вискакував назовні. Тоді треба було обома руками братися за дощечку і нести її, танцюючи і балансуючи, аж до місця сушки.

Шлакоблоки виготовляли день і ніч. Вранці прес був ще прохолодним, ноги легкими, а на місце сушки не світило сонце. Але над териконами воно вже стояло високо. Найгіршою була обідня спека. Ноги збивалися з ритму ходи, у литках болісно відчувався кожен нерв, коліна тремтіли. Пальці німіли. Вже більше неможливо було витягати назовні язик, кидаючи камінь на землю. Було багато браку і багато ударів по спині. Увечері прожектор освітлював цю сцену. Бетономішалка і прес стояли у яскравому світлі, ніби закутані в хутра, а довкола них кружляли метелики. Вони летіли не лише на світло, їх приваблював і вологий запах бетонної суміші. Метелики сідали на шлакоблоки і присмоктувалися до них своїми хоботками, приклеювалися лапками. Вони сідали і на камінь, який ти саме ніс, відволікаючи від балансування. Ти бачив волосинки на їхніх голівках, кільця, які прикрашали їхні черевця, чув шурхіт їхніх крил, і здавалося, що камінь оживає. Іноді прилітали двоє-троє одночасно і сідали на шлакоблок, і тоді здавалося, що вони вилупилися зсередини цього каменя. Так ніби волога суміш на дощечці складалася не із шлаків, цементу і вапна, а із спресованих у куб личинок, що з них вилітають метелики. Вони дозволяли носити себе від преса до сушки, зі світла прожекторів у таємничу тінь. Ці тіні були нерівними і небезпечними, вони викривлювали контури блоків і порушували рівновагу рядів. Блок на дошці сам уже не знав, як він виглядає. Ти втрачав певність, бо не мав права переплутати реальні контури блока з контурами тіні. Від терикона навпроти також падали відблиски. Вони загоралися то тут, то там численними жовтими очима, ніби нічні тварини, які продукують власне світло, щоб освітлювати або спалювати своє безсоння. Гарячі очі терикона гостро пахли сіркою.

Під ранок надходила прохолода, небо ставало схожим на матове скло. Ноги легшали, принаймні так здавалося, бо наближалася перезмінка і хотілося забути, наскільки ти втомлений. Прожектор теж був утомлений, його поволі перемагало денне світло, і він бліднув на очах. На наш несправжній військовий цвинтар опускалося синє світло, рівномірно на всі ряди каменів. Над усім запановувала спокійна справедливість, єдина, яка була можливою тут.

Шлакоблокам було добре, а наші мерці не мали ні рядів, ні каменів. Про це не можна було думати, бо інакше наступного дня не зможеш ні танцювати, ні балансувати. Достатньо було зовсім трохи подумати про це, і знову було багато браку і багато ударів по спині.

ФЛАКОН-ОПТИМІСТ І ФЛАКОН-СКЕПТИК

Це вже було о порі шкіри і кісток, вічності імені овочевої зупи. Капуста щоранку після прокидання, капуста увечері після переклички. Німецькою КАПУСТА буде «краут» — зелень, але російська капустяна зупа часто означає, що у ній немає нічого зеленого. Якщо абстрагуватися від російської і від зупи, то слово «капуста» складається з двох речей, між якими немає нічого спільного, окрім самого цього слова. КАП румунською означає голова, ПУСТА — це угорською низина. А якщо думати про все це німецькою, то табір — це щось настільки ж російське, як і капустяна зупа. Завдяки таким дурницям можна демонструвати власну ерудованість. Але розділене навпіл слово КАПУСТА не надається на слово голоду. Слова голоду — це географічна карта, замість назв окремих країн можна перелічувати собі подумки назви страв. Весільний борщ, м'ясний фарш, реберця, свинячі ніжки, заяча печеня, печінкові кнедлі, окіст косулі, маринований заєць і т. д.

Кожне слово голоду — це назва страви, зображення якої тут же постає перед очима, а в роті відчувається її смак. Слова голоду, вони ж слова їжі, годують фантазію. Вони їдять себе самі, і їм смакує. З ними не будеш ситий, але принаймні перебуваєш недалеко від їжі. Кожен хронічно голодний має власні улюблені страви, рідкісні або ж, навпаки, частовживані і постійно повторювані назви страв. Кожному найкраще смакує інше слово, що позначає певну страву. Так само, як і капуста, лобода не могла бути словом голоду, бо її справді їли. Змушені були їсти.

Мені здається, що для голоду сліпота і зір — це одне і те ж, сліпий голод бачить їжу найкраще. Бувають німі і голосні слова голоду, так само як у самого голоду буває потайний бік і виставлений напоказ. Слова голоду, тобто слова їжі, займають усі розмови, тож людина залишається самотньою. Кожен їсть свої слова сам. Інші, хто їсть за компанію, роблять це кожен для себе. Брати участь у голоді інших неможливо, така співучасть приречена. І коли основною їжею була капустяна зупа, це стало основою і для того, щоб тіло втрачало вагу, а голова — розум. Янгол голоду істерично блукав довкола. Він перейшов усі межі й одного дня виріс так сильно, як жодна трава не виростає влітку і жоден сніг узимку. Мабуть, він виріс так сильно, як росте тільки високе гостре дерево протягом усього свого життя. Мені здається, що янгол голоду не тільки збільшувався, а й помножувався. Хоча всі ми були схожі одне на одного, він придумував кожному з нас особливу, особисту муку. Бо у триєдиності шкіри, кісток і дистрофічної води чоловіків і жінок складно відрізняти одне від одного, їхні статеві особливості нівелюються. Їх продовжують автоматично називати ВІН і ВОНА, так само як гребінець — це він, а їжа — вона. І так само як гребінець і їжа не

1 ... 34 35 36 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гойдалка дихання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гойдалка дихання"