Читати книгу - "Ключ"

чи замкнені двері‚ і кладу під подушку важкий «Марголін». І якщо я так не зробив‚ то тільки тому‚ що постійно відчував біля себе її присутність.

Частина друга

1

Тепер мені часто снився піщаний вітер‚ снилися величезні сосни‚ які постогнували від того вітру‚ а піщана курява навіть уві сні забивала подих‚ і я прокидався через те‚ що не міг дихати. Кожен лікар вам скаже‚ що коли ви не можете набрати повні легені повітря‚ то щось негаразд із нервами‚ та я передовсім нарікав на «своє» помешкання‚ з якого не вивітрювався тютюновий дим навіть тоді‚ коли навстіж відчиниш усі двері й вікна.

На мене все дужче тисли ці голі стіни й високі стелі: адже червень стояв на порозі‚ а той‚ хто дав мені ключ‚ не з’являвся.

Мій суботній чоловік був десь у вічній дорозі‚ і я дедалі більше схилявся до думки‚ що він не повернеться вже ніколи.

Я ще мав сподіванку‚ що ось-ось нагодиться Саватій Ярчук, і ретельно готувався до розмови‚ однак і він не казав сюди носа: видно‚ таки взяв наперед чималу суму або квартира взагалі була не його‚ а тільки оформлена на це суботнє ім’я — чого в житті не буває? Хоч наша уява й виразніша за реальність‚ вона‚ ця сутінна реальність‚ часто перевершує навіть «таємну казку».

Можливо‚ сюди ніхто не з’явиться і через рік‚ і через два‚ — думав я‚ — тоді таки доведеться пожбурити ключ на середину Дніпра‚ де його проковтне‚ як блешню‚ найспритніший хижак‚ потім цього судака чи щуку впіймає котрийсь із рибалок і‚ ймовірно‚ знайде свій ключ.

Та поки впіймається хитра щука‚ я сам уже опинився у ятері і не міг віднайти оте замасковане вічко‚ в яке так легко зайти‚ а вийти несила. Однак я мусив його знайти‚ інакше або задихнуся у цьому ятері‚ або потраплю до «павлівки»[23]‚ де бігатиму з палати в палату й кричатиму: «Панове! Чий ключ? Зізнавайтеся‚ я знаю‚ що його дав мені хтось із вас‚ бо так нормальні люди не роблять! Я знаю це пре чи чудово!!!» І тоді на мене зодягнуть гамівну сорочку‚ а коли я вже лежатиму після конвульсивних корчів у німому отупінні‚ до мене підійде терноока‚ біловуста лікарка й скаже: «То я тобі дала ключ. Хіба він не вартий тієї сакви доларів‚ яку ти мені підкинув?» — «Сано‚ — скажу я‚ — кому ж як не тобі знати‚ що ключ мені дав Олекса Остапчук. Розв’яжи мене‚ бо я не можу до ладу розповідати‚ коли не перебираю в руках своє намисто. Навіщо ви його в мене забрали‚ адже це фетиш‚ хіба ви‚ професіонали‚ не знаєте‚ що не можна забирати у психічно хворої людини її фетиш? Ось так‚ дякую… — мої очі світяться зеленими вогниками‚ як світлячки‚ і я знову перебираю своє намисто. — Ось дивись‚ Сано… Цей Остапчук нестямно кохає Камілу… як я тебе… Він знає‚ що вона заміжня‚ що їй до нього немає ніякого діла‚ знає‚ що це повія‚ але не може її забути. Вони всі несамовиті‚ ці художники‚ Сано‚ вони всі повинні бути ось тут разом зі мною. Згадай Ван Гога‚ згадай Тулуз Лотрека‚ який свідомо заразився сифілісом від рудої повії‚ аби лиш переспати з нею один єдиний раз. Олекса не з’являвся у рідних краях‚ там у нього нікого вже не було‚ але його сердешна душа постійно витала біля отого млина‚ Сано‚ біля Каміли. А одного разу він випадково зустрів її десь у Києві. Саму. Можливо‚ то вона приходила до нього в майстерню. Вона його не кохала‚ Сано‚ однак пам’ятала‚ що це‚ може‚ єдина близька їй душа‚ єдина людина‚ яка готова була віддати за неї цю душу. Але Каміла приходить до Олекси з жалю‚ а не з любові‚ і він це розуміє.

Напевно‚ десь тоді вона обмовилася‚ що в Києві у них є квартира‚ яку вони хочуть здати‚ й Олекса зрадів цій нагоді. Адже‚ найнявши квартиру Ярчука‚ він залишав собі надію хоч коли небудь бачити Камілу. Та потім зрозумів‚ що це велика омана‚ що життя в цій хаті стане ще нестерпнішим‚ ти мене розумієш? Розчарувавшись навіть у малярстві‚ що часто буває саме з талановитими людьми‚ він вирішує накласти на себе руки. Ти ж пам’ятаєш‚ Сано‚ що казав Чоломбитько? Ти все пам’ятаєш‚ моя люба. Так от‚ самогубці часто так роблять… як би тобі сказати… після виходу на люди… після веселих компаній‚ які ще дужче переконують їх у марноті життя. А перед цим у них з’являється бажання зробити комусь добро… чи написати записку. Олексі не було кому написати записку‚ Сано‚ бодай ось таку: «Чи не випити б нам по чашечці чаю?» І, побачивши безхатнього сіромаху‚ він вирішив дати йому ключ‚ аби той перебився‚ поки знайде собі житло. А потім… потім він‚ напевно‚ ще повернувся до майстерні. Та ніде в Києві не знайдено його тіла. Ні в Києві‚ ні під Києвом. Бо він вирішив ще раз‚ востаннє‚ поглянути на свою любов. І поїхав у той край‚ де шубовснув в ополонку його батько. Він хотів хоч так поєднатися зі своїм батьком‚ котрий не витримав осоружного життя і кинув цьому світові на прощання лише свою шапку. Ось так і з’являється у мотелі «Млин» Олекса Остапчук.

Не перебивай мене‚ Сано‚ він тут неодмінно мусив з’явитися‚ бо любив свою Мілю понад усе. Сава Данилович Ярчук‚ а за святцями Саватій‚ міг і не знати Олексу. Якщо колись бачив його‚ то хіба школярем. Так от‚ єдиною людиною‚ яка могла завадити Олексі випити отруту чи піти під лід‚ — це був Саватій. І ти‚ Сано‚ знаєш як. Він міг убити Олексу до того‚ коли той накладе на себе руки. Адже ще раніше міг запідозрити Камілу‚ що вона з кимось зустрічалася в Києві‚ якомусь чоловікові здала квартиру‚ і те‚ що той чоловік виклав наперед щонайменше дві тисячі зелених‚ ще дужче роз’ятрювало його ревнощі. І ось невідомий подорожній пішки‚ без машини‚ прибивається до мотелю у заметіль…»

«Чому ти думаєш‚ що тоді була заметіль?» — Сана дивиться на мене з підозрою‚ як на піддослідного пацієнта.

«Добре‚ хай буде мороз‚ припустимо‚ що я вигадав собі ту заметіль як «стан душі». Я‚ дорога моя Саночко‚ вигадав і мольберт та ящичок для рибальського причандалля‚ — зафіксуй‚ будь ласка‚ що це не нав’язлива ідея‚ я