Читати книгу - "Щоденники дракона"

їх небагато, але діють вони винятково. У радіусі до ста метрів присипляють своєю магією все живе. А далі отруйний укус, чи удар не менш отруйних кігтів і — прощавай, білий світе!

Ось уже троє неповоротких та неспішних усиплювачів пішло до тунелю. За кілька хвилин піде друга трійця і можна буде закривати цей хід.

Ріггар, задоволений собою, розправив крила й зазирнув до отвору. Останнє, що побачив він у своєму житті — вогняну кулю, що летіла йому просто у вічі. Всередині цієї кулі, за останню часточку мікросекунди свого буття, він устиг роздивитися гарні оченята юної ельфійки, що палали ненавистю.

Доповідь Маарі Ріонтею була короткою.

— … і ось, коли тунель скінчився, прямо по курсу — чорний дракон. Пащеку розкрив. Може, з дуру радів, а, може, просто позіхав? То я й заліпила йому кулею просто у пащу. Думаю, тепер, на одного чорного стало менше!

— Пробач, я не зрозумів однієї деталі! Як саме ти створила ту кулю?

— … — пояснення ельфійки, на жаль, неможливо висловити жодною з мов, які практикуються у нас на Землі. Як неможливо рибі, що живе у глибинах світового океану, уявити собі барви сонячного сходу чи заходу, пахощі осіннього лісу чи візерунок білої сніжинки.

— Ну, ти даєш! Вигадала принципово нове бойове закляття! Ти хоч сама це розумієш? Якщо я прямо зараз подам доповідь до Конклаву, ти вже завтра будеш Вчителем. Якщо, звісно, не відмовишся!

— Що ж тут принципово нового? Теж мені, геніальне відкриття!

— … — ґрунтовне пояснення Вчителя, як і в попередніх подібних випадках, наводити не будемо. Що зробиш, коли мова магії справді не для людей!

— Ну, добре! Хай це і справді буде щось нове. Але я дуже прошу — не говори зі мною як з маленькою. Чого доброго справді повірю, що я персонаж зі старовинних героїчних пісень. Був би на моєму місці хтось інший…

— Був би на твоєму місці хтось інший, була б зараз на нашому цвинтарі свіжа могила, прикрашена польовими квіточками! Або ще гірше — не було б і могили!

Пройшло десять днів і кандидатура Маарісаа на Посвячення була затверджена Конклавом. На прохання самого кандидата, виповнення належних формальностей було відкладено на невизначений термін. Тим більше, що її чоловік — Ламеніль, як автор самостійного проекту, поки що займався дослідженнями, від яких чекали дуже багато. До успішного завершення його роботи було вже зовсім недалеко. Коротше кажучи, члени Конклаву подумали-подумали і вирішили, що з посвятою і справді можна трохи зачекати. Зате у Школі відбудеться неординарна подія. Чоловік і дружина отримають Посвячення одночасно. А крім того, ходили цікаві чутки і щодо їхнього друга — Равеша.

Розділ четвертий

Маарі та Лам бродили берегом Дайли, неподалік від станції спостереження. Стояв теплий, сонячний день. Ельф майже рік працював у лабораторіях технологічної зони. Є що розповісти, адже Маарі там ще не бувала.

— Ти знаєш, Ма! Я, навіть, у космос літав. Ми працювали над калібруванням наших датчиків, і потрібна була велика відстань. З орбіти суміщали датчики з оптикою. Навіть кілька разів засікали польоти чорних, до появи видимого зображення!

— То що ж тепер? Причепив на себе твій датчик і ходи спокійно? Вчасне попередження про появу чорних гарантоване?

— Ну, не зовсім так! Адже нечисть має надто багато втілень!

— Слухай! Але, якщо вони спрацьовували з відстані у скількись там сот кілометрів, то тут вони гудітимуть безперестанку?

— Ні! Там ця штука була розмірами з велику шафу і енергії брала, як бойовий лазер! А зараз на основі цієї конструкції технічні майстерні розробляють міні-прилади, не більші за гудзик.

Скоро обом набридла розмова про справи. Якийсь час вони брели мовчки, взявшись за руки. На хвилях річки танцювали сонячні зайчики. Шепотіло про щось листя дерев. Маарі у роздумі зірвала квітку, розім'яла її пелюстки у своїх пальцях, дивлячись на ріку. Тоді почала читати якогось тоскного вірша.

Лам довго слухав її, потім озвався:

— Чого ти, Ма?

— Вибач, щось наче на серце тисне. Якісь неприємності будуть, чи що?

— Ти щось відчуваєш? Може, попередити чергового?

— Ні, не варто! Це, навіть, не екстрасенсорика, щось дуже глибинне.

Вони пішли далі і тиша супроводжувала їх, огортаючи спокоєм мирного краєвиду… Тільки іноді маленькі пташки з неголосним щебетом випурхували з-під ніг. Лам, бажаючи розвіяти сум дружини, спробував жартувати. То плюсне водою, то трісне гілкою дерева. Маарі засміялась і вони побігли одне за одним, граючись мов діти.

Скоро перед ними відкрилася велика галявина. З-під розлогих дерев, що стояли по той бік, схилившись під вагою стиглих горіхів, на освітлений сонцем простір з’явилися Кизаль та Равеш. Обоє з повними жменями смачних лісових плодів у твердій шкаралупі.

— А що то за кульки котяться? — сміється Лам. — Дивись, Маарі, вони, наче двійнята!

— Як тобі не соромно?! — смикає за руку чоловіка Маарі.

— Та я хіба сміюся? — захищається він. — Я ж жартую! Рав і Киз — справді хороша пара!

Гноми підійшли до них, трохи знітившись. Та Маарі їх швидко розворушила, то вщипнувши Кіз, то смикнувши Рава за бороду. Нагадала їм, що погода гарна, а скоро ще буде й обід, і стриманість гномів як вітром знесло.

Увечері Ріонтей прочитав офіційний лист зі Школи, у якому Маарісаа та Ламеніль запрошувались на продовження навчання до Школи і офіційно визнавалися кандидатами на звання Вчителів. Залунали схвальні вигуки і всілякі добрі побажання. На пульті зв’язку жваво замиготіли сигнали телепатичних повідомлень. То друзі з різних кінців світу поспішали привітати «майбутні надії конклаву».

Найбільшу радість принесло спілкування з Ревлісом. Між іншим, він сказав «по секрету», що виклик на Равеша теж затверджено і Конклав тільки очікує сприятливої нагоди, щоб його надіслати.

— Ну чого ти тягнеш? — підсміювався Вчитель. — Утни там швиденько якийсь подвиг! Хоч якого дракона чорного спіймай чи що, та й їдьте сюди усі втрьох! Тільки й діла!

Так, після веселого вечора, всі на заставі пішли спочивати, залишивши на чергуванні оператора захисних систем Нірвандела та бакалавра Кізаль. Ця ніч, що стала поворотною у війні — яка досі, на протязі кількох тисячоліть, велася аж надто мляво — почалася напрочуд спокійно.

Перед світанком сигнал тривоги підняв увесь колектив застави. Загальна тривога — випадок рідкісний, тож усі мчали, наввипередки. У приміщенні операторської був один Нір. Трохи збиваючись, він розповідав Ріонтею про те, що сталося.

— П’ятнадцять хвилин тому почалося щось дивне. Датчики почали виходити з ладу один за одним. Причому сигналу тривоги не подавали. Відеокамери транслюють звичну картину. Зовсім нічого. Тільки туман іде