Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"

від мене не відставав. Попереду я запримітив вогні кав’ярні, де домовився зустрітися з Джоном Стівенсом. Не доїжджаючи до кафе, я зненацька натиснув на гальма й різко зупинився. «Лінкольн» їхав за мною надто близько, тож водієві не залишалося нічого іншого, як промчати мимо, що він і зробив, загальмувавши десь далеко попереду.

Я вислизнув із «бьюїка» і пірнув у темні двері найближчої крамнички. «Лінкольн» зупинився ярдів за п’ятдесят від мене. Смаглявий вийшов з машини й оглянув вулицю, вже не маскуючись. Швидко збагнув, що мене у «бьюїку» нема і попрямував до мого авто, тримаючи руки в кишенях.

Я ступив у темряву і спостерігав, як він заглядає в порожню машину, роззирається вправо-вліво та йде собі геть. Здається, він не надто засмутився, проґавивши мене, і неквапно пішов вулицею, мов нероба «латинос».

Провівши його поглядом, я зайшов у підземний перехід і гулькнув у кафе.

Годинник на стіні показував за п’ять дев’яту. За столиками було не більше півдюжини відвідувачів: білява дівчина-підліток зі своїм хлопцем, двоє старших чоловіків, які грали у шахи, дві жінки з повними сумками, вочевидь, після закупів, та дівчина з худим прищуватим обличчям, котра пила молоко за дальнім столиком.

Я вибрав стіл подалі від дверей і сів, розгорнувши «Івнінґ Геральд». Запаливши сигарету, міркував про «макаронника». Чи це також людина Зальцера, чи в гру вступив хтось новенький? Смаглявий стежив за мною, причому робив це грубо. Одне з двох: або він був у цій справі новачок, або ж йому було начхати, помічу я його чи ні. Про всяк випадок я запам’ятав номер його машини. Ще одна невеличка робота для Міффліна, подумав я. І це мені про дещо нагадало. Я перегорнув газету, знайшов спортивну сторінку і переглянув результати перегонів. Креб Еппл прийшла таки першою! Ну що ж, тоді усе в порядку. Тепер, заробивши копійчину, Міффлін не відмовиться перевірити номер машини.

Коли годинник вибив дев’яту, скляні двостулкові двері відчинилися й увійшов високий немолодий чоловік. Я відразу здогадався, що це Стівенс. Виглядав, мов архієпископ у відпустці. Підійшов до мене так поважно, як це зазвичай роблять дворецькі, сповіщаючи, що вечерю подано. Вираз обличчя був похмурим, очі дивились обережно й насторожено.

Я підвівся.

— Містере Стівенс?

Він кивнув.

— Я — Меллой. Сідайте, будь ласка! Вип’єте кави?

Він поклав свого капелюха на вільний стілець і всівся.

Так, від кави він би не відмовився.

Щоб зекономити час, я підійшов до стійки, замовив дві кави і сам відніс до нашого столика. Дівчина-підліток глянула на Стівенса і по-дурному захихотіла, як це зазвичай роблять юнки. І сказала щось своєму супутникові — безвусому молодикові в смугастому піджаку й кашкеті якогось коледжу, зісунутому аж на потилицю. Він також глянув на Стівенса і вишкірився. Можливо, вони вирішили: як це смішно, що архієпископ зайшов у кафе самообслуговування; чи, може, їх звеселив його старомодний капелюх.

Я поставив каву на стіл.

— Дякую, що ви прийшли, містере Стівенс, — сказав я, пропонуючи йому сигарету. Поки він запалював, я уважно його вивчав. Він був справжнісінький дворецький: вірний хранитель сімейних традицій, який уміє тримати язик за зубами. Йому цілком можна довіряти, однак проблема в тому, чи вдасться мені його розговорити.

— Те, що я маю вам сказати — строго конфіденційно, — провадив я далі, сідаючи поруч. — Мене найняли, щоб розслідувати обставини смерті міс Дженет Кросбі. Є люди, котрих не влаштовує пояснення, що вона померла від серцевого нападу.

Він випростався і наче закляк.

— А хто ці люди?— запитав він. — І чи не здається вам, що трохи запізно вести подібне розслідування?

— Не хотів би про це зараз говорити, — озвався я. — Згодний, що для слідства трохи запізно, але деякі факти стали відомі лише кілька днів тому — ось чому й виникла потреба у додатковому розслідуванні. Чи не здається вам дивним, що Дженет Кросбі померла від серцевого нападу?

Він завагався.

— То не моя справа, — нарешті сказав неохоче. — Але оскільки ви про це питаєте, то зізнаюся, що її смерть стала справжнім шоком для мене. Вона була енергійною молодою особою. Однак доктор Зальцер переконав мене, що в її випадку раптова зупинка кровообігу неминуче призводить до зупинки серця — без жодних попередніх симптомів. Хоча мені й було важко у це повірити.

— Я би хотів також дізнатися, чому міс Кросбі розірвала заручини з Дуґласом Шерріллом.

— Боюся, не зможу вам цього сказати, якщо не знатиму, хто саме замовив розслідування, — сказав сухо Стівенс. — Я чув про вашу контору і впевнений, що репутація у неї гарна, але не готовий пліткувати про свого колишнього працедавця, доки не знатиму, кому це потрібно.

І це було все, що мені вдалося з нього витягнути.

Раптом атмосфера у кафе стала якоюсь напруженою, що змусило мене повернутися.

Скляні обертові двері крутнулись, і всередину зайшло четверо чоловіків. Двоє з них були з «томмі-ґанами»[24], двоє інших тримали в руках кольти. Усі вони були смагляві (вочевидь, «макаронники»), і серед них — мій старий знайомий із заяложеними манжетами. Двоє з «томпсонами» стали в протилежних кутках приміщення — так, щоби тримати під прицілом увесь зал. Мій приятель з брудними манжетами та коротенький даґо[25] з червоними повіками попрямували до мого столика.

Стівенс видав якийсь приглушений звук і скочив на ноги, але я схопив його за рукав і силоміць усадовив на місце.

— Заспокойтеся! — прошепотів я.

— Усім залишатися на місцях! — гаркнув тип із «томпсоном». Його голос прорізав тишу,