Читати книгу - "Сурма лебедя"

його обличчі був якийсь відсутній, замріяний вираз. Якусь мить він мовчки дивився у вікно.

— Що ж, — заговорив він. — Це природно, що ти закохався. Ти юний. Талановитий. А за пару місяців сюди прийде весна. Навесні всі птахи закохуються. Либонь, ти закохався в одну з моїх юних лебідок.

«Я закохався в Серену, — написав Луї. — Вона прилетіла сюди позавчора. Ми знайомі з нею ще з Монтани. І вона закохана в мене».

— В цьому немає нічого дивного, — відказав Начальник. — Ти — дуже незвичайний молодий лебідь. Будь-яка юна лебідка закохається в тебе. І ти ж великий сурмач — один із найкращих. Я дуже радий, що ти тут закохався, Луї. Ти й твоя наречена можете просто залишатися тут, на Пташиному озері, й плодитися-розмножуватися в затишку та безпеці одного з найстаріших зоосадів Сполучених Штатів.

Луї заперечливо похитав головою.

«Я маю інші плани», — написав він. А тоді поклав грифельну дощечку й схопив сурму. «Говорять: закохатись — це чудово!..» Давня пісня Ірвінґа Берліна. Пісня про любов заполонила начальницький кабінет. Головний-над-Птахами заслухався, замріявся.

Луї знову поставив горн на підлогу й підхопив грифельну дощечку.

«За день-два я забираю Серену, й ми летимо звідси геть!» — написав він.

— Ну, ні! — рішуче заперечив Начальник. — Нині Серена належить зоосадові. Вона — власність громадян Філадельфії. Божою милістю опинилася вона тут.

«Це не був акт Божої милості, — написав Луї. — Шквал закинув її сюди».

— Ну, хай там як, — сказав Пташиний Начальник, — а нині вона моя лебідка.

«Ні, вона моя! — відписав Луї. — Моя — святою силою любові, найдужчої сили на землі».

Начальник задумався на мить.

— Тобі вже ніяк не забрати Серени із зоосаду! Бо вона більш ніколи вже не злетить у повітря. Кілька хвилин тому мої доглядачі надрізали їй одне крило.

«Вони намагалися це вкоїти, — написав Луї. — Але я побив — переміг їх!»

Начальник непомалу здивувався.

— А що, добряча була бійка?

«То був чесний бій, — відповів на дощечці Луї. — Вони підкрадалися до неї ззаду, то й я підкрався ззаду — до них! Вони й не дотумкали, що воно таке їх побило».

Начальник захихотів.

— Жаль, що я цього не побачив! — сказав він. — Але послухай, Луї, й постарайся увійти в моє становище. Я маю обов’язок перед громадою Філадельфії. Протягом останніх двох місяців я випадково отримав двох рідкісних птахів — тебе й Серену. Двох лебедів-сурмачів! Одну приніс сюди шквалистий вітрюган, а другий потрапив сюди, щоб дотриматися умов договору з нічним клубом. І вся ця справа украй незвичайна для зоосаду. Я маю мій обов’язок перед публікою. І він, зокрема, полягає в тому, щоб я, як Головний Відповідальний за Птахів, подбав про те, щоб Серена лишилася у нас. Сам ти, звісно, можеш вільно полетіти, коли й куди захочеш, бо ж містер Льюкас наполягав на твоїй свободі й тоді ми з ним домовилися, що натомість ти даватимеш тут свої недільні концерти. Але у випадку Серени… погодься, Луї: їй таки треба відтяти кінчик її лівого крила! Зоосад не може собі цього дозволити — втратити отаку юну, прекрасну, неоціненну лебідку-сурмачку лише на тій підставі, що ти випадково закохався в неї. А ще я певен: ти припускаєшся великої помилки! Якщо ви з Сереною залишитеся тут, ви будете в безпеці. Тут ви не матимете жодного ворога. І жодних клопотів про ваших діток. Жодна лисиця чи видра, жоден койот ніколи не нападуть на вас, щоб вас повбивати. Тут ви ніколи не будете голодні. Ніхто й ніколи ані разу не вистрелить у вас. Ви нізащо не помрете від заковтування свинцевого дробу, яким устелене дно всіх природних озер і ставків. А тут щовесни народжуватимуться ваші лебедята, й житимуть вони довго-довго в добрі та безпеці. І чого ще може бажати молодий лебідь?

«Волі! — відповів Луї на своїй дощечці. — Безпека — це чудово, але мені миліша воля!»

По цих своїх словах він підхопив сурму й заграв: «Як подме холодний вітер, Защебнись на всі ґудзі…»

Начальник-над-Птахами усміхнувся. Він-бо чудово втямив, що мав на увазі Луї. Якусь хвилину обидва співрозмовники помовчали. А тоді Луї відставив свою сурму й написав: «Я прошу вас: зробіть мені дві послуги. По-перше: перенесіть Серенину операцію на якийсь день після Різдва (Гарантую вам: доти вона не тікатиме). По-друге: дозвольте мені надіслати телеграму».

— Окей, Луї, — погодився Начальник. І вручив юному лебедеві аркуш паперу й олівця. Луї написав телеграму Семові Біверу — ось якого змісту:

Я В ФІЛАДЕЛЬФІЙСЬКОМУ ЗООСАДІ. КРИТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ. НЕГАЙНО ПРИЛІТАЙ. ОПЛАЧУ ТВОЇ АВІАКВИТКИ. СТАВ БАГАЧЕМ.

(Підпис) ЛУЇ

І вручив телеграму Пташиному Начальникові, а ще — чотири долари, добуті з калитки. Начальник був ошелешений. Скільки він пропрацював у зоосаді, ще ніколи не траплялося йому такого, щоб котрийсь з його птахів та просив його послати комусь телеграму! Ну й, звісно ж, він не знав, хто такий Сем Бівер. Але він дотримав слова: надіслав ту телеграму й наказав своїм доглядачам дати Серені спокій на кілька днів — а ті цьому наказові й зраділи.

Луї подякував Начальникові й вийшов. Він повернувся до Серени, й вони щасливо відсвяткували решту дня, купаючись, плаваючи, годуючись, п’ючи воду й засвідчуючи одне одному, в тисячі щонайдрібніших способів, як дуже-дуже вони одне одного кохають.

Сем прибув до зоосаду в перший день по Різдву. Споряджений він був так, ніби зібрався в похід у дрімучу пущу. Під пахвою хлопець ніс щільно скрученого спального мішка. На спині в нього був заплечник, де містилося все необхідне для походу: зубна щітка, гребінець, чиста сорочка, сокирка, кишеньковий компас, записник, олівець і невеликий запас харчів. За поясом — мисливський ніж. Семові було вже чотирнадцять, але вигляд він мав старшого за свій вік. Він уперше побачив такий великий зоосад. І він, і Луї були дуже раді, що