Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

буде й гріх, Коли діда задінеме в міх!

— Я не хочу вмісто гроба в міх! — знову запротестував Соломон. — Якщо мене закопають в землю в міху, я там можу задохнутись… Та й міх може промокнути, а в мене ревма, од мокроти, знаєш, як кістя буде ламати…

— Но та коли будеш, діду, у земли лежати, то не лем на кістя, а й на голову мож ся наср… А по-друге, Мішку, не журися — іщи нико на сій землі не лишився…

лем через то вікувати, бо не було у чому`го закопати!

Відтранспортувати деревище великих зусиль не коштувало. Вуйко Черчіль рік тому змайстрував і подарував мені в день іменин візок-самокат. Це було чудо техніки на чотирьох гумових колесах. На них майстерно кріпився широкий і довгий ящик, збитий із ясенових дощок, а спереду Черчіль вмонтував справжній руль із американського «студебекера». Оскільки наше обійстя гніздилося на Небесі — найвищому присілку, а до того ж і на найвищому горбі найвищого присілка — візок для мене виявився не просто презентом Черчіля, а дарунком самої долі. Ти сідав біля воріт, відштовхувався, а далі мчав, немов шалена шаркань,[42] через Палестину, Бразилію, Аргентину і зупинявся аж біля церкви у Ватикані.

Отож ми хутко зняли із горища дідове деревище і прив’язали мотузками на візок. Дід від великої образи навідріз відмовився їхати. Але це нас не вельми зажурило: я сів на гріб спереду, баба вмостилась позаду, міцно вхопившись за мене, і Соломон штовхнув візок. Я, свистячи од радості, баба, репетуючи од страху, летіли верхи на домовині, як татари, згори, через Палестину, Бразилію, Аргентину… Розліталися по вулицях кури, ховалися по будках пси, верещали, вилітаючи на дерева, коти. Побачивши гріб на колесах і нас з бабою верхи на ньому, із жахом хрестилися по дворах і вулицях люди. Щоправда, у Ватикані, біля самого собору, я трохи не справився із кермом і ми з усього розгону влетіли у ворота нанашки Гітлєрки. На нещастя, Фіскарошка на тому тижні побилася з нею у черзі за хлібом. Ворота, звісно, розчахнулися і впали. На гуркіт із сіней прожогом вискочила Гітлєрка. Побачивши в себе у дворі гріб на колесах, а на ньому свою люту супротивницю Фіскарошку із онуком, Гітлєрка ледь розум не згубила.

— Ти, льондро коростава, уже мені гріб сушиш!? — заверещала Гітлєрка, — живою хочеш мене у землю! А на тобі, босорканьо килава, на! На!.. На!..

Тут Гітлєрка обернулась, задерла сукню і почала плескати по голій сідниці. Побачене мене дуже потішило, а бабу приголомшило. Вона, розкривши рота, якийсь час ловила здивовані гави. Потім миттєво оговталась, сплеснула руками і, дивлячись, як Гітлєрка лупцюється по оголеній сідниці, радісно мовила:

— Йой, дорога кумо, які тучні і красні маєте лиця, ачень напудрилисьте їх. Лем не плескайтесь, небожко, так по губах, бо всю помаду розмажете.

Гітлєрка завмерла, далі підскочила, притьмом прикрилася і шугонула до хати — видно, за мітлою. Проте ми не стали чекати «гостинців», розвернулись і помчали далі.

Коли візок зупинився на рівнині, я встав, подав бабі мотузку і сказав:

— Но што, бабо, я віз вас з гори у долину, а тепер уверх тягніть мене.

Хата Динамітки стояла аж на Балканах, і од Ватикану ще треба було відкраяти добрячий шмат дороги уверх. І доки Фіскарошка дотягла візок із домовиною, а на ній і мене, так захекалася і упріла, що, виділося, із неї ось-ось мокрим голубом дух вилетить.

Я погрюкав по хвіртці і з хати вийшов чоловік Динамітки — пан Дийжа на прізвисько Піфагор.

До 1944 року, доки не прийшли товаріщі-освободителі, пан Дийжа обіймав у нашій школі директорську посаду, водночас викладаючи арифметику і геометрію. Оповідали, що замолоду Піфагор вчився в університетах Риму, Відня, Будапешту і був досить помітною фігурою в європейському математичному світі. Я на власні очі бачив кілька його книг, виданих у Празі ще до сов’єтської власті. А ще казали: пана Піфагора уже ось-ось мали забирати у Будапештську академію… Але тут руські вояки принесли свободу і все майбутнє Піфагора гевкнулося і пішло льондром.[43]

По якомусь часі після приходу руських пана Дийжу викликали до Мукачева на співбесіду, а вірніше, — для перевірки на політичну зрілість і благонадійність. І тут виявилося, що Піфагор зовсім не знає російської мови. Італійську, угорську, англійську, французьку, німецьку, словацьку, чеську, польську — будь ласка, Піфагор лускав, як горіхи. А ось по-російськи, хоч трохи і розумів, але не міг вимовити ані слова. Це вельми вразило членів комісії. Її голова в остаточному вердикті виніс:

— Товаріщі, перед намі абсолютно неграмотний человєк — он даже русского язика нє знаєт!

І далі продовжив.

— Тєпєрь ви відітє, как сволочі фашісти іздєвалісь над етім бєдним закарпатскім народом — ані даже діректорамі школ ставілі неграмотних тіпов!..