Читати книгу - "Марія Стюарт"

за ним переможна королів­ська пара. В середині жовтня Морей насилу врятувався на англійській території.

Перемога цілковита, всі барони й лорди королівства згуртувалися навколо Марії Стюарт, уперше вся Шотландія знову перебуває в руках одного короля і однієї королеви. На мить чуття безпеки в Марії Стюарт зміцніло так, що вона думає, чи не перейти їй до нападу і вдарити по Англії, де, як вона знає, католицька меншина з радістю вітатиме її як визволительку, і розумніші за неї радники лише на превелику силу приборкують її шал. Але, хай там як, ґречності вже настав кінець, відколи Марія Стюарт вибила своїй суперниці з рук усі карти, і відкриті, і приховані. Самостійно укладений шлюб був першим тріумфом Марії Стюарт над Єлизаветою, придушення бунту — другим; з веселим і вільним чуттям власної гідності вона може тепер дивитись у вічі своїй «добрій сестрі» по той бік кордону.

Якщо становище Єлизавети й доти було таким, що годі позаздрити, тепер, після поразки бунтівників, яким вона сприяла і яких заохочувала, воно стало просто страхітливим. Щоправда, завжди існував та існує міжнародний звичай, що бунтівників, яких потай підбурювали в сусідній країні, дезавуюють у разі їхньої поразки. Але, як і завжди під час лиха, коли прикрі пригоди йдуть одна за одною, одна з грошових сум, які Єлизавета пересилала лордам, потрапила завдяки сміливому наїзду до рук Босвелла, смертельного ворога Морея, отже, є безперечний доказ причетності Єлизавети. Друга прикрість: Морей, тікаючи, подався, зрозуміла річ, у країну, з якої йому і гучно, і пошепки обіцяли підтримку, тобто в Англію, і переможений раптом з’явився навіть у Лондоні. Страхітлива скрутна ситуація для загалом досвідченої май­стрині подвійної гри! Адже, прийнявши при дворі Морея, бунтівника проти Марії Стюарт, вона постфактум схвалить повстання. А якщо прилюдно зганьбить свого потаємного союзника, спровадивши його геть, як легко тоді озлоблений чоловік може наговорити про свого грошодавця всякої всячини, про яку краще щоб не знали на іноземних дворах, — Єлизавета навряд чи коли-небудь унаслідок своєї двозначності опинялася ще в гіршій патовій ситуації, ніж цієї миті.

Але, на щастя, XVI сторіччя було сторіччям майстерних комедій, тому Єлизавета аж ніяк не випадково дихала тим самим міцним і сміливим життєдайним повітрям, що й Шекспір і Бен Джонсон. Природжена актриса, вона, немов якась королева в театрі на великій сцені, розуміє, що в палацах Гемптон-Корт і Вестмінстерському можна грати не гірше, ніж у театрах «Глобус» і «Фортуна». Тільки-но Єлизавета почула, що приїхав незручний союзник, Морей того самого вечора на своєрідній генеральній репетиції вивчив під керівництвом Сесіла роль, яку мав грати наступного дня для порятунку честі Єлизавети.

Було б важко вигадати щось зухваліше за комедію, яка сталася наступного дня. Французький посол прийшов із візитом до королеви і розмовляв, — як він міг здогадатися, що його привели туди для фарсу! — з Єлизаветою про політичні справи. Раптом заходить слуга й доповідає про графа Морея. Королева морщить чоло. Як? Може, вона не розчула? Справді лорд Морей? Як цей ниций бунтівник проти її «доброї сестри» добувся до Лондона? І як він міг наважитись — нечуване зухвальство! — показатися їй на очі, якщо вона — світ знає про це — має одну душу й одне серце зі своєю любою родичкою? Бідолашна Єлизавета! Спершу вона навіть отямитись не може від подиву та обурення! Але все-таки після похмурих вагань королева вирішує прийняти «зухвальця», але, бережи Господи, не сама! Ні, Єлизавета наполегливо затримує французького посла, щоб мати на місці свідка її «щирого» гніву.

Тепер грати має вже Морей. Він украй поважно відтворює завчену сцену. Вже сама його поява напрочуд добре стилізована під усвідомлення провини. Смиренно й нерішуче, а не своєю колишньою прямою і сміливою ходою, увесь у чорному, підступає він, стає на одне коліно, як прохач, і озивається до королеви шотландською мовою. Єлизавета одразу уриває його й наказує говорити французькою мовою, щоб посол міг розуміти розмову і ніхто не міг стверджувати, ніби королева має якісь таємниці з таким мерзенним бунтівником. Морей, вочевидь збентежившись, щось бурмоче, але Єлизавета одразу переходить на вищий регістр: вона не розуміє, як він, утікач і бунтівник проти її подруги, міг наважитися прийти непроханим на її двір. Звичайно, інколи між нею і Марією Стюарт траплялися різні непорозуміння, але вони ніколи не мали поважного характеру. Вона завжди вважала королеву Шотландії за свою добру сестру і сподівається, що так буде завжди. Якщо Морей не зможе довести, що він тільки з дурної голови або в стані самозахисту піднявся проти своєї володарки, вона звелить арештувати його і притягнути до відповідальності за бунтівні дії. Тож нехай Морей захищається.

Морей, добре вивчивши під керівництвом Сесіла свою роль, достеменно знає, що тепер він може казати що завгодно, крім одного: правди. Він знає, що повинен узяти всю провину на себе, тільки на себе, щоб виправдати Єлизавету перед послом і вона видавалася цілком непричетною до бунту, який наказала влаштувати. Морей має подбати про алібі для неї. Замість звинувачувати себе через бунт проти Марії Стюарт, він починає розхвалювати до небес свою єдинокровну сестру. Вона б давала йому землі, почесті та винагороди, які набагато перевершують його заслуги, і тому він завжди найвірніше служив їй, тож тільки страх перед змовою проти нього, тільки тривога, що його можуть убити, спонукала його до таких нерозумних дій. А до Єлизавети він прийшов тільки тому, щоб вона в своїй доброті допомогла йому попросити прощення в його володарки, королеви Шотландії.

Ці слова вже правлять за чудове виправдання для го­ловного призвідця бунту. Але Єлизавета потребує більшого. Адже вона не на те влаштувала цю комедію, щоб Морей перед послом узяв усю провину на себе, а на те, щоб він як головний свідок розповів, що Єлизавета ані найменшою мі­рою не причетна до того бунту. Велика брехня ніколи не коштує спритному політикові більше, ніж ковток вільного повітря, тож Морей урочисто запевняє перед послом, що Єлизавета «анітрохи не знала про ту змову і ніколи не заохочувала його чи його друзів відмовити в послуху їхній королівській володарці».

Тепер Єлизавета має бажане алібі. Вона цілком виправдана. Тепер із чудовим театральним пафосом вона може перед послом нагримати на свого партнера: «Аж тепер