Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

щоб воно нічого не виражало. Потім, в останній момент, вона зиркає не мене, різким рухом голови наказуючи заховатися за старим сараєм, де сторож зберігає інструменти.

– То що сталося? – питаю в неї, коли вона витягає навушники.

– У «Твіттері» нічого, – каже вона. – 238 ретвітів і голяк. Ніхто нічого не бачив.

– Чорт, то що тепер?

– Ну, у тебе ж є татуювання?

– Звідки ти в біса…

Чорт, у мене є фотки, зроблені одразу після закінчення сеансу. У моєму сховищі файлів вона теж побувала.

– Коли вона зникла, мені треба було перевірити для себе, чи знаєте ви щось, чи ні.

Вона повідомила про це так невимушено, ніби просто переглянула світлини в моєму «Інстаґрамі».

– Аш, це збочення якесь. Ти ж це розумієш, сподіваюся? Ти не мусиш робити це лише тому, що можеш. Ти можеш скривдити цим людей, живих людей. Ти можеш втрапити в халепу. Ти ж це розумієш, правда?

Аш просто кліпає, і я бачу, що насправді вона цього не розуміє. Ну або їй просто байдуже.

– Мені подобаються твої татуювання, – каже вона, відводячи погляд. – Вони тобі личать.

– Я… ну… дякую, чи що.

Від цієї дівчини в мене самі неприємності.

– У будь-якому разі, писати у «Твіттер» – це як тицяти пальцем у небо. Я вирішила зосередитися на знавцях своєї справи і тут раптом зрозуміла, що ми можемо піти в салон, де було зроблено твої татуювання, ну для початку принаймні. Можливо, вони впізнають стиль, дадуть нам зачіпку. Що думаєш?

Вона посміхається, і це майже мила, сповнена надії посмішка і водночас неприродний вищир штучного інтелекту.

– Добре, – кажу я. – Звісно, якщо ти про них подумала, то, ймовірно, вже знаєш їхню адресу, тож…

– Але мені потрібна твоя присутність, – каже Аш.

– Чому?

– Бо я не люблю людей.

– Без жартів, – кажу я.

– Але з тобою мені норм. – Вона знизує плечима.

– Аналогічно. – Я теж знизую плечима. – Аш… – вагаюсь. – А ти розмірковувала над тим, що вона могла втекти з хлопцем?

– Так, – сказала Аш.

– І?

– І якщо вона була закохана у когось, хто теж був закоханий у неї, та ще й настільки, що вона писала про нього пісні, то де він тепер? Вона, чорт забирай, у комі, і де наш Ромео? Якщо то був просто хлопець, хороший хлопець, який кохав її, він привів би її додому. Але такого не було. Отже, ця людина тримала її подалі від родини. І тепер? Де вона тепер?

Я думаю про номер Наомі в одноразовому телефоні Лео. Чи є якась імовірність, що це він був її таємним коханням? Ніщо не натякає на те, що це можливо. Але тепер уже нічого не видається неможливим. Лишаючи телефон у кишені, я нічого не кажу про нього Аш. Треба спершу поговорити з ним про це наодинці.

– Ти маєш рацію, – кажу я.

– То ти сходиш зі мною до тату-салону? Ми можемо піти зараз?

– Та можемо, але просто… – Я дивлюся через плече, вишукуючи обличчя в натовпі.

– Я думала, ти мені з цим допоможеш, – наполегливо каже вона, стоячи трохи заблизько до мене. – Мені потрібна твоя допомога.

Її погляд лякає мене: Аш ніби здається, що я можу допомогти їй розв’язати цю проблему, але я остання людина, здатна з цим упоратися. Та все ж хочу спробувати.

– Прогуляємо уроки завтра після великої перерви, сходимо тоді, гаразд?

Аш невдоволено киває.

– Ти сьогодні йдеш до лікарні?

– Можливо, пізніше, у мене там…

Аш не завдає собі клопоту дослухати речення, вона швидко йде геть, вставляючи навушники у вуха, коли я ще говорю.

Чого я не можу їй сказати, так це того, що я по-ідіотськи стою тут, чекаючи на Роуз, бо ми з нею не бачилися цілий день. І мені її бракує.

Роуз уже майже пройшла повз мене, розчинившись у натовпі, аж тут я помічаю її.

– Агов, подруго! – гукаю я, і коли вона зупиняється, плечі її зіщулюються. Вона що, намагалася прослизнути повз мене?

– А, привіт, – Роуз мляво махає, тримаючи руку на рівні талії.

– Пройдемось? – зазвичай я такого не питаю. Зазвичай ми просто прогулюємось.

– Так, давай.

– Де ти була на великій перерві? Концерт лише за кілька днів, а вся група пішла в самоволку. Це важливо. Це заради Ней, і містер Сміт вклав у це багато сил. Не хочеться його підводити.

– Я знаю. – Роуз на мить зупиняється. – Знаю, що це заради Ней. Мені не байдуже, Редлі.

– Пробач. – Раптом я відчуваю жахливу втому, повне виснаження. – Я просто хочу, щоб усе добре пройшло. Для всіх нас.

– Я знаю, мені шкода, – по Роуз не видно й не чути, щоб їй було шкода. Радше, що їй хочеться побути самій, що так не схоже на Роуз, а тому страшно. – Але серйозно, я знаю, що роблю, мені не потрібно стільки репетицій, скільки треба вам. Це вам із Лео треба підтягнути цього, Як-Там-Його.

– Лекреджа, – кажу я, відчуваючи, що цей хлопець заслуговує принаймні на те, щоб його називали на ім’я.

– Ага, його. – Роуз метушиться, ніби їй треба бути десь в іншому місці.

– То де ти була?

– Та тут, – каже вона. На вулиці тепло, і вона перекинула шубу через плече, спустила темні окуляри на ніс. Мої груди пронизує гостре лезо люті, але я щосили намагаюся ігнорувати його. Спокійно, не нажахай її.

– Із тим хлопцем, з яким ти переписувалася? Із Мазом?

– Господи, Редлі, розслабся. Тобто, так, ми друзі і все таке, але я не мушу щодня звітувати тобі про свій маршрут. Знаєш, інколи ти переходиш через край.

Такі слова для мене – цілковита несподіванка, і вони вмить вивертають мене назовні. Вона ніколи досі так зі мною не говорила, і це боляче, дуже боляче. Дурні ідіотські сльози підступають мені до очей, і я не хочу, щоб вона це помітила, тож не відповідаю, а просто сповільнюю крок, поки вона не йде геть; стою й кліпаю, лишаючись тут, у непозбувному розпачі. Школярі навколо нас вдають, що нічого не помітили, опускають очі й штурхають одне одного, проходячи повз нас. Я зупиняюся перед мостом, дивлюся вниз у темну воду і згадую той сон.

– Чорт, пробач. – Роуз повернулася. Вона говорить, посміхаючись і хихочучи, на обличчі вираз «усе це такі дрібниці».

– Усе гаразд, – непевно кажу я, раптом зашарівшись.

– Ну, тоді ходімо.

Вона проходить