Читати книгу - "Вічний календар"

Поховавши Данила, митницькі продовжували возити камінь і втрамбовувати дороги, бо такою була воля язловецького санджак-бея.

Дорога, яку цілою Митницею вкладали червоним каменем і яку в селищі запам’ятали через смерть Данила, закінчувалася перед Дубиною. Тепер, коли міст через Джуринку обклали широкими плитками, а найбільші ями засипали дрібною річковою рінню та виклали потовченим пісковиком, через Митницю можна було проїхати навіть під час затяжних дощів. Оскільки селище в дефтері значилося гарабом і податок із його мешканців для османської казни був незначним, то молоді урядники санджаку, щоб виправдати своє перебування в Язлівцях на службі, щороку складали списки нових господарів. Виділявся з-поміж інших Мурза. Якогось року з намови Гриця Баревича санджак-бей дозволив відновити митні будки, щоб селище могло платити до Язлівця митний гріш. Ще якогось року вирішено було брати гроші за переїзд мосту. При мості Гриць також поставив будку, яку невдовзі зніс ураган, що зірвався в липні, викорчовуючи дерева та зриваючи дахи митницьких халуп.

Дорогу, на яку так розраховував Баревич, за неповний рік розтовкли військові загони, весняний та осінній османський транспорт, яким постачалася язловецька залога. Очевидно, що силами самих митницьких збудувати дорогу з твердим камінним покриттям було неможливо. Щороку, як тільки небо затягувало дощами, з пагорбів спливала жирна митницька земля. Намул наростав на всьому шляхові. Весняними, літніми та осінніми місяцями обози долали селище з великими труднощами. Та вже наступного року ніхто з османських урядників нічого не згадував про дороги. Можливо, що санджак-бей отримав якусь вказівку від каменецького паші, а може, роботи з укріплення фортеці потрібно було прискорити, і про дороги забули…

Прийшло літо 1677 року, і Мурза сказав Баревичеві, що мусить переписати в Митниці всіх чоловіків.

«У попередньому списку Митниця значиться спаленою», — відповів Мурза на запитання Баревича про те, що це означатиме для мешканців селища. Мурза сповістив також, які податки відтепер платитиме Митниця: двадцять чотири аспри від господаря, дванадцять аспрів від нежонатих, а від ягуді — сорок; десятину від кіле пшениці, ячменю, гречки, жита, проса, гороху, вівса, льону й конопель; плата за сіно, за використання нічийних земель, десятина з овочів, вуликів, від молодої в день шлюбу, від волоцюг, від диму, податок за пиття вина, за вирощування свиней, різдвяний податок від християн.

Наступного дня після розмови Мурзи з Баревичем Онуферко-птахолов розніс селищем, що Баревич скликає громаду, бо має щось важливе до сказання. Зійшлися всі митницькі роди, котрі на той час мешкали тут.

Щойно Баревич оголосив, навіщо він їх покликав, — запанувала тиша.

Першим, прокашлявшись, вирішив сказати щось волоокий Матій Босяк.

«Пане отамане, — звернувся він до Баревича, — чи має платити Онуферко податок від шуліки, якого тримає вдома? З тим птахом він полює і приносить зайців, куріпок і деколи лисиць».

Натовп загудів.

«А що?» — підтримав Босяка Тимко, який також прийшов.

«Про полювання нічого не сказано», — спробував захиститися Онуферко.

«А чи платитимемо від волоцюг?» — запитав Червоняк.

«А хіба в нас є волоцюги?»

«Хіба Тимко…»

Тимко озирнувся, щоб знайти поглядом того, хто назвав його ім’я.

«Я плачý від диму», — сказав він глухо.

«А з чого живеш? — не вгавав Червоняк. — З диму?» Підозра на злодійство Тимка, що закралася в Баревича, нині вперше пролунала на сходинах митницької громади. Тимко чекав, що Баревич заступиться за нього, але отоман мовчав.

Найбільше митницькі обурювалися податком за нічийні землі, бо всі використовували землі Волянського, а також шлюбним податком від молодої. Покричали та й розійшлися. Баревич уклав список митницьких господарів і передав Мурзі.

Мурза у своїх паперах навпроти слова «Митниця» закреслив слово спалена й почав записувати імена господарів та нежонатих, доповнюючи дефтер арабським письмом зі слов’янських імен, бо ні османів, ні ягуді в Митниці на той час не було.

За роки османів двір Антонія Волянського почав занепадати. Османи не порушили нічого з маєтності хорунжого гусарії, бо ті, що були на службі у Волянського, справно платили Мурзі податки, сіючи жито і ячмінь, тримаючи кількох корів та цідячи мед із десятка вуликів. Поки Волянський сповняв військову службу для короля на його дібрах, привезені ним кілька родин господарили. Через Ашкеназі Волянський знав, що відбувається в його маєтку, бо часом Ашкеназі їхав до Ярослава чи Перемишля по крам. Звідти писав довгі листи до хорунжого кавалерії з усіма подробицями. Той Тимко Бурмей, до якого Баревич не мав особливої довіри, кілька разів уночі підбирався до маєтку Волянського. Спостеріг, що люди там озброєні, а двір повен псів. За османів Митниця жила своїм життям, а двір Волянського — своїм. І тільки тоді, коли приїжджали збирачі податку, вивозили до Язловець наладовані вози — одні, що збиралися біля Баревича, а інші — з маєтку. Гриць розумів, що якщо повернуться поляки, то двір Волянського захоче долучити до своїх ще й нічийні землі. За нічийні також треба було платити османам, тому ні Митниця, ні маєток Волянських не прибирали їх тепер до рук. Землі було й так достатньо: вірмени залишили по собі території, що належали їм, та й землі Конєцпольського і Лянцкоронського позаростали та пустували.

Тимко, якого не вполювали поляки після втечі з фортечної в’язниці, з приходом османів знайшов кількох утікачів — дезертирів королівського війська. Найнялися служити з Угорщини, але платили їм із пустої королівської казни такий мізер, що втекли вони з війська. Тож нападали і грабували. Улітку жили по лісах, а взимі приходили до Язлівця й видавали себе за злиднів. Зустрілися вони з Тимком випадково. Було їх троє. Казали, що був ще один із ними, але його, смертельно пораненого в сутичці з яничарами, на яких напали вночі, прийнявши за купців, кинули у Стрипу. До зустрічі з дезертирами Тимко грабував сам. Його німа жінка та малолітні діти були запорукою повної безпеки. Нічого не могли б розказати нікому. Та й митницькі перестали допитуватися. Отож, вислідивши в Короташах незнайомців, Тимко розпитав їх, пригрозивши, що сповістить про них османам. Ті розповіли, що мають намір напасти на двір, що стоїть на краю Митниці. Тимко здогадався, що йдеться про Баревичів двір.