Читати книгу - "Пірат"

сказав він по-арабському з сильним англійським акцентом.— Я відчуваю, що ти соромишся мене.

— Я ніколи не буду соромитися тебе, мій сину,— сказав він, пригортаючи дитину.— Я дуже пишаюся тобою.

— Справді, тату? — крізь хлоп'ячі сльози сяйнула усмішка.

— Справді, сину мій. А зараз дивися кіно.

Після того як діти пішли спати, він довго сидів у стемнілому салоні. До приміщення зайшов Юсеф з двома француженками, і перш ніж він усвідомив, що тут Бейдр, увімкнув світло.

— Даруйте, шефе,— вибачився він.— Я не знав, що ви тут.

— Нічого, нічого,— сказав, підводячись, Бейдр.— Я саме збирався піти до своєї кімнати, щоб переодягтися.— У нього промайнула думка.— Ти був тут, коли Джордана з дітьми прибула з Бейрута? — спитав він по-арабському.

— Я супроводжував їх через митницю.

— А з ними був учитель арабської мови?

— Здається, що ні. Тільки нянька,— на мить задумавшись, відповів Юсеф.

— Цікаво, чому Джордана не привезла його.

— Не знаю, шефе. Вона мені ніколи нічого не говорить.

Лице Бейдра залишалося непроникним.

— Адже у нас з Джорданою майже немає можливості поговорити. Вона завжди чимось зайнята. Тут так багато вечірок.

— Мабуть, що так. Нагадай мені вранці, щоб я послав телеграму до Бейрута. Я хочу, щоб найближчим літаком батько прислав мені вчителя.

— Слухаюсь, шефе.

Бейдр рушив до своєї каюти.

— Чи для вечері о десятій «Мускарден», що в Сан-Тро, підійде? — спитав Юсеф.

— «Ле Мускарден» підійде чудово,— відповів Бейдр і пішов коридором до свого покою. Хай цим займається Юсеф. «Ле Мускарден» — це найвишуканіша ресторація в Сан-Тропезі, а Юсеф хотів лиш найкращого.

Наступного ранку, ще з летовища, перед вильотом літака до Женеви, Бейдр зателефонував Джордані.

— Що сталося з учителем арабської мови? — запитав він.— Я гадав, що він приїхав з вами.

— Він захворів, а часу, щоб знайти іншого, не було.

— Не було часу? — промовив він саркастично.— Ти могла б зателефонувати моєму батькові. Він би знайшов і відразу ж прислав заміну.

— Я не думала, що це так важливо. Врешті-решт у них літні канікули. Вони мають відпочити від навчання.

В його голосі прозвучали крижані нотки.

— Не важливо? Що дає тобі право вирішувати, що важливо, а що ні? Чи ти усвідомлюєш, що Мухаммад збирається стати правителем чотирьох мільйонів арабів, а він навіть не вміє говорити своєю рідною мовою?

Вона мовчала.

— Я бачу, що дав тобі завеликі права,— сказав він.— Я послав своєму батькові телеграму, щоб він прислав учителя, і після канікул, цієї осені, я відішлю їх жити в дім моїх батьків. Можливо, там вони отримають пристойне виховання.

Якусь хвилю вона мовчала. Коли вона заговорила, в її голосі звучав біль.

— А мене?— спитала вона.— Які плани ти виношуєш для мене?

— Взагалі ніяких,— кинув він.— Ти зможеш робити все, що тобі заманеться. Коли ти мені знадобишся, я дам тобі знати.

Розділ чотирнадцятий

Джордана була п'яна, п'янішою вона ще не була ніколи в житті. Сп'яніння — це було особливе відчуття, яке наступає тільки після глибокої депресії, таке сп'яніння дозволяє спостерігати за собою так, ніби ти дивишся на себе збоку. І в той же самий час вона була весела, чарівна, дотепна і розумна.

Відтоді як зателефонував Бейдр, вона весь день чулася пригніченою. Над усе вона щиро любила двох істот — своїх синів. Колись вона думала, що така ж глибока любов у неї і до Бейдра. Та тепер вона не могла сказати, які в неї до нього почуття. Можливо, тому, що не знала, які почуття у нього до неї.

Вперше за довгий час вона зраділа, отримавши запрошення від Юсефа. Він їй не подобався, та, врешті-решт, їй не подобався жоден із постійних підлабузників чи тимчасових звідників. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому Бейдр оточує себе людьми такого ґатунку, коли він може оволодіти будь-якою жінкою, яку вподобає, лиш поманивши пальцем. Досі вона не зустрічала чоловіка, який би так її збуджував, так приваблював.

Коли Юсеф пояснив їй, що він влаштовує вечірку на честь Майкла Вінсента, який буде ставити для Бейдра стрічку «Посланець», вона погодилася, що виступити в ролі господині було б непоганим жестом. Особливо коли Юсеф натякнув, що Бейдр буде цим дуже вдоволений.

На цю вечірку в ресторації «Ла Бонн Оберж», що на півдорозі між Каннами та Ніццою, Юсеф запросив двадцять осіб. Її посадовили на чолі столу, як господиню, а Вінсента, як почесного гостя,— праворуч. Юсеф сів зліва. Оскільки Бейдр був відсутній, місце навпроти чільного багатозначно порожніло. Десь посередині, між двома гарненькими жіночками, сидів Жак, білявий джиґоло, з яким княжна Мара познайомила її в день народження. «З ким же то він сьогодні»,— знічев'я гадала вона.

Вечеря, яку замовив Юсеф, була розкішна. А шампанське «Дон Периньйон» лилося нескінченним потоком. Ковтнувши перший раз вина, вона відчула, що воно її візьме. Та цього вечора їй було байдуже. Майкл Вінсент був розумний чоловік, і до того ж він був американець, тож навіть, незважаючи на те що він не пив нічого іншого, окрім шотландського віскі, з ним можна було перекинутися жартом, якого за столом ніхто не міг зрозуміти.

Десь після половини вечері вона зауважила, що Жак постійно за нею стежить. Кожного разу, коли вона оглядала присутніх, його очі намагалися піймати її погляд. Та