Читати книгу - "Чекаючи на Боджанґлза"

одною виходили, аби потанцювати перед співачкою та її оркестром. Поміж ними були подружжя старших людей, які танцювали, несучи власні крихкі кістки та весь набутий досвід, для них танець був майже наукою, вони рухалися впевнено, з точністю до міліметра, здавалося, що вони вміють робити тільки це — танцювати та ще раз танцювати — і всі плескали, аби їх привітати. Молоді подружжя проходили, аби показати свою пристрасть, приборкану ритмом, вони рухалися так швидко, аж можна було подумати, що їхній одяг яскравих кольорів от-от запалає. Партнери в танці просто пожирали одне одного очима, в них на диво змішалися домінування та захват, а над усім цим панувала палка пристрасть. А також там були пари з танцюристами різних поколінь, і це було дуже мило. Маленькі хлопчики танцювали з бабусями, дівчатка — з татами, виходило незграбно, плутано та ніжно, але обов’язково дуже серйозно, старанно та уважно, тож бодай через це на них було приємно дивитися, всі їм плескали, аби підбадьорити. Раптом я побачив, як просто нізвідки з’явилася Мама, котра саме виходила на центр танцювального майданчика, одну руку вона поклала на стегно, другу простягнула в бік мого батька. Навіть якщо вигляд вона мала впевнений, то сам я дуже злякався і подумав, що вони не мають права схибити. Тато вийшов на арену, високо піднявши підборіддя, натовп стих від цікавості, було цікаво побачити, як танцюватимуть єдині чужі на цій вечірці. Оркестр мовчав, здавалося, цілу вічність, а потім знову почав грати, батьки почали поволі танцювати, обертаючись, ледь опустивши голову, очі в очі, ніби намагалися одне одного знайти та приручити. Мені це видалося водночас красивим і сумним. Потім старша пані в червоному та чорному почала співати, гітари розігралися, затремтіли тарілки ударних, кастаньєти клацали, моя голова закрутилася, а батьки полетіли. Батьки летіли, вони літали одне довкола одного, вони летіли, хоча ноги їхні були на землі, а голова — в повітрі, вони справді літали, ніжно приземлялися, а потім здіймалися знову, ніби нетерплячі вихори, вони знову летіли з пристрастю, в шалі нестримних рухів. Ще ніколи я не бачив, аби вони танцювали ось так, це нагадувало перший танець, а також і останній танець. Вони ніби молилися рухами, це був водночас і початок, і кінець. Вони танцювали, аж їм дух забирало, і я теж навіть не дихав, аби нічого не пропустити, нічого не забути та запам’ятати всі ці божевільні рухи. В цей танець вони вклали все своє життя, і натовп це чудово зрозумів, люди аплодували так, як ніколи, бо, як на іноземців, батьки танцювали так само добре, як і місцеві. Вони всім вклонилися під бурю аплодисментів, оплески звучали по всій долині лише для моїх батьків, а я знову почав дихати, я був за них дуже щасливий, я був виснажений, як і вони.

Поки батьки пили сангрію разом із місцевими, я відійшов трохи далі, аби посмакувати цю мить і подивитися, як вони насолоджуються своєю новою славою. Сидячи на лаві та сьорбаючи молоко зі склянки, я розглядав натовп, аби знайти в ньому мою іспанську лялечку. Оскільки дівчатка всі були одягнуті однаково, мені здавалося, що вона — всюди, але її ніде не було. Зрештою, після довгого чекання вона сама до мене підійшла. Вона зненацька вийшла з натовпу, прикриваючи обличчя віялом, наближаючись поволі, ніби в романі, її ніби несла пишна сукня, ніби летіла. Вона заговорила зі мною, на мене не дивлячись, говорила вона іспанською, якої я направду не розумів. Вона говорила, з її горла виходили слова з твердим «р», клацала язиком по піднебінню, я ж по-дурному на неї дивився, широко розтуливши рот і розплющивши очі, ніби риба, що ловить повітря. Вона сіла поруч зі мною та продовжувала багато говорити, вона говорила за двох, бо сама бачила, що я ні на що не здатен. Вона не ставила запитань, це було ясно з її інтонацій, вона просто говорила та іноді поглядала на мою риб’ячу голову, і це було дуже добре. Вона ділилася зі мною своїми враженнями і повітрям її віяла, іноді ненадовго замовкала, усміхалася та знову починала говорити, здавалося, вона не збирається зупинятися, і це було чудово, бо ніхто її про це й не просив. Посеред однієї з фраз вона нахилилася, аби поцілувати мене в губи, так, ніби ми були одружені. Я ж сидів непорушно, ніби недоумок, сидів, не повівши й бровою, і виявитися таким нікчемним — це було просто незбагненно. Вона засміялася та пішла, двічі озирнулася, аби подивитися на мою пику, ніби в риби, що її щойно зловили на гачок.

Коли я повернувся додому і ліг, вимкнувши світло, то почув, як тихо відчинилися двері, та побачив, що до мене мовчки наблизився Мамин силует. Вона лягла поруч, обвила мене руками. Вона думала, що я сплю, тому говорила тихо, аби мене не розбудити. Із заплющеними очима я слухав, що вона шепотіла. Відчував її тепле дихання в моєму волоссі, ніжну шкіру її великого пальця, яким вона пестила мою щоку. Я слухав, як вона розказувала мені дуже пересічну історію. Історію милого та розумного хлопчика, котрий був гордістю своїх батьків. Історію родини, подібної на всі інші родини — зі своїми проблемами, радощами, болем, — і в цій всі одне одного все одно любили. Про неймовірного та щедрого батька, в якого були трохи вибалушені сині допитливі очі, котрий все робив у радості та з добрим настроєм, аби життя родини йшло на краще. Але, на жаль, просто посеред оцього ніжного роману з’явилася безумна хвороба, що скаламутила та зруйнувала це життя. В її голосі було чутно схлипи, Мама прошепотіла, що знайшла рішення, аби впоратися з цим прокляттям. Вона прошепотіла, що так буде краще, і я повірив, лежачи з заплющеними очима, відчув полегшення, коли почув, що ми повернемося до того життя, яке було до божевілля. Відчув, як її пальці перехрестили мій лоб, а її вологі губи поцілували моє підборіддя. Потому Мама пішла, а я заснув впевнено та безтурботно, з думками про наше життя завтра.