Читати книгу - "Останнє бажання"

нього все зроблять. Якщо, звісна річ, цей текст сканується. Із паперовими зображеннями, з яких не робився ні ксерокс, ні скан, утворювалося лише біле поле, Валерій уже мав справу, коли намагався зробити електронну копію із щоденників друга Марининого батька, що їх хтось нібито виніс із таборів і передав на Захід, і їх передали Марині так само загадковим чином, коли вони вже довго жили за океаном — якщо дотично до уламків Країни Рад. Тільки коли Марина набрала їх від руки, то з’явилася незнищенна копія щоденників. Але тільки-но дисидентський щоденник виник в електронній версії, як миттєво десь загубився оригінал, і текстовий файл втратив вагу історичної правди. Хоча, можливо, набув сутність позаісторичної істини. Чи не такий самий батьків зошит?

Але, поза сумнівом, Марині було би цікаво почитати його. І про дачу Хрущова, де вони тинялися молодими закоханими, і про сині вельветові джинси з канадської посилки, і, зрештою, про все інше.

І тут Валерій Івак відчув, що саме зараз він хоче бачити не дружину, а сестру, яка значно більше знає про події, згадані в батьковій книзі, ніж його дружина. Марину її свекор цікавив невеликою мірою, тим паче, що вона з ним ніколи й не жила. Значно більше цікавив її власний батько, який псував їй кров, якщо бути чесним, значно більше, ніж Валерію — його. Наприклад, не дав їй вступати до філологічного факультету, мовляв там навчаються лише дітки радянських вельможних паскуд. І Марина плювалася, але вивчала сопромат і ТОЕ в Політехнічному, замість того, щоби добре вивчати іноземні мови та літератури. А чи здатен був батько Марини на чесну автобіографію? А може, така ще десь спливе?

Валерій не підтвердив свого сьогоднішнього вильоту, отже, й не полетить додому сьогодні ввечері. А натомість полетить денним літаком до Києва, на який… ось є місця. Але чи на місці сестра? Вони не домовлялися про зустріч, Іра могла кудись поїхати з дому. А в нього немає ключів від батьківського дому, ключів у механічному значенні, не в метафізичному. Але в нього є ключі від його квартири у Святошині. Валерій знає, що там живе його племінник Михась. Платить прямі витрати, живе в безладі, що його залишили Іваки, коли тікали з Києва від Гибарянів.

Перш ніж натиснути кнопку «оплата», він написав сестрі на її сторінку Фейсбуку в приватну пошту: як вона дивиться, якщо він сьогодні прибуде до Міста сірих будинків — почитай пост Павла, це він так назвав наше рідне місто.

Доля сприяла його несподіваному імпульсу. Сестра саме сиділа біля комп’ютера в себе вдома в сірому будинку і вмить відповіла братові:

— Це вже давно місто недоречних хмарочосів, а сірі будинки загубилися під ними! Прилітай, чекаю! Давно пора!

* * *

Сестра і зять усе змінили в батьківському домі. І кімнату, яку спершу займав лейтенант Кулевич, і кімнату Ірини Василівни відремонтовано і вмебльовано у стилі сучасного мінімалізму. І лише кімната, яка від самого початку належала родині Іваків, де потім був батьків кабінет, так і лишилася у первісному стані кабінету радянських помешкань. Усе на своїх місцях: і шафи з книгами — раритетами 70—80-х, і письмовий стіл, і програвач для вінілу. І той диван, виготовлений на замовлення, на якому спали батьки, поки мати не стала конкретно хворіти й не лежала між лікарнями на дивані у вітальні. На письмовому столі горить зелена лампа зі скляним абажуром на ніжці під мармур. У кабінеті панують чужий затишок і якийсь потойбічний спокій.

— Тут просто батьків музей!

— Не те щоби батьків, а тої епохи. Нехай буде.

— Нехай буде, — погоджується Валерій.

Вони сідають утрьох із чоловіком Ірини вечеряти на кухні. Іра ніби просить вибачення у брата, що не накрила стіл у вітальні для дорогого гостя. Але в них у вітальні нема великого обіднього столу. Лише низенький для кави.

— Іро, для мене це не має ніякого значення. Та й наша мама завжди накривала на кухні для найближчих родичів.

— Мама так любила гостей! І родичів, і наших друзів! А ми не бережемо традиції й не влаштовуємо приймань. До нас хіба що хтось забіжить на каву.

— Наша мама в такий спосіб, як могла, рятувалася від примар цієї квартири.

— Від яких примар, Вальку?

— Від тих, які оселилися в цій квартирі, в молоді роки наших батьків. Ти ж знаєш, за яку діяльність нашому батькові її дали.

— Знову ти за своє, Вальку! Батько давно небіжчик! А ти йому все не даєш спокою! Та й собі також!

— Я спокійний, Іро. А примари минулого прокинулися тому, що мені у Варшаві невідомо як передали рукопис батькової автобіографії.

— Тої, яку він писав в останні роки, коли щовечора ходив у своє видавництво?

— Схоже, що саме тої.

— Бо ж ми з Михасем забрали його речі з видавництва, але ніяких його записів не було. Були записники, були візитки, були книжки й газети, що їх він читав і робив помітки. Але рукопису не було. Може, він щось заносив у видавничий комп’ютер? Але туди нас не пустили. І хто ж тобі передав батьків рукопис?

— Не відомий мені чоловік. Підійшов до мене на вернісажі фотовиставки у Варшаві. Дивна річ! Я навіть не можу пригадати, якою мовою ми з ним поговорили.

— Як це так — не пригадуєш, якою мовою? — здивувався Микола, чоловік Ірини. — Про що говорили, пам’ятаєш, а якою мовою — ні?

— Котроюсь із відомих мені мов.

— То ти мабуть, забагато працюєш, тому й