Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

звідти. Нас оточували однострої різних країн і незнайомі мови, але від цього мені було навіть комфортніше: так я відчувала, що ми справді частина певної коаліції. Усі смертельно хотіли потрапити в кімнати відпочинку, ледве не мліючи, проте часу на сон не було.

Кинувши речі в бараках, ми зустрілися з людьми, яких мали замінити. Цей підрозділ здійснював тут медичну евакуацію близько шести місяців, і хоч бойові завдання Повітряних сил зазвичай коротші за завдання армії, я все одно бачила, що ці чоловіки та жінки страшенно виснажені. Безперервні польоти й постійний стан бойової готовості зробили свою справу: у їхніх очах була втома, тож ми чудово розуміли, що на нас чекає. Годі й казати, що вся частина дуже хотіла почати польоти. Інструктаж нас надзвичайно надихнув. Що швидше ми почнемо місію, то швидше наші попередники повернуться додому, побачать дорогих людей і вип’ють чогось прохолодного.

На місці нас швидко ввели в курс справи, розповівши трохи теорії й улаштувавши ознайомлювальні польоти. У медичній евакуації треба повсякчас «сидіти насторожі» — це означає, що кожні дванадцять годин, коли приходить зміна, новий екіпаж складає в літальний апарат усі інструменти і робить щось на кшталт гнізда довкола кожного сидіння. Там лежить усе, що може швидко знадобитися (контрольні списки, обладнання). Я зазвичай приносила стандартний набір для виживання, сигнальну ракету й аптечку, але в жилеті були ще деякі речі: екстремальний ніж, яким можна розбити скло й перерізати паски безпеки, тичковий ніж, захалявний ніж (ну, люблю я ножі, що тут скажеш), ключ від наручників, додатковий запас води, набої, ліхтарики зі змінними червоною та ультрафіолетовою лінзами і маленька металева капсула з однією сигарою.

Сигара була моєю обіцянкою собі, що я виберуся з цієї країни живою. Я планувала викурити її після фінальної місії — перед відльотом додому. Останнім нестандартним предметом з тих, що я носила при собі, був згорнутий американський прапор. Я склала його трикутником завдовжки близько двадцяти сантиметрів і тримала в пакеті зі струнним замком, щоб уберегти від пилу. Я мала намір брати прапор з собою на кожну місію.

Під час перезміни другий пілот вмикав живлення літального апарата (не гвинти, а тільки радіоелектронні засоби), щоб налаштувати навігаційні системи, перевірити радіо і зробити решту потрібних приготувань. Потім, коли літак був готовий, ми вибиралися з нього й ішли в тактично-оперативний центр (ТОЦ), де діставали добові зведення, тобто всю найновішу інформацію щодо загроз та інші секретні дані. Робити все в такому порядку треба було на той випадок, якщо лайно потрапить на вентилятор, — на інструктажах це ще називають «падінням місії». Хоч що станеться протягом перебування в Центрі, на своїй зміні ми маємо бути готові летіти негайно.

Типова медична евакуація з Кандагара відбувається так. Екіпаж відпочиває — у Центрі чи десь неподалік (зазвичай щойно прилетівши з іншої місії). Інколи в нас бувало аж п’ять місій за одну зміну, тож ми неймовірно цінували короткі хвилини перепочинку. Ми могли читати, грати на «Ікс-боксі», щось жувати. Але ми завжди були готові злетіти на сигнал тривоги. Відповідальний за розвідку сидить біля комп’ютера, що подає сигнал тривоги, тільки-но на екрані з’являться слова «Лінія 9». «Лінія 9» — це список інформації, яку ми дістаємо, коли на нас «падає» місія. Переважно там містяться відомості про місце перебування, природу ушкоджень пацієнта та ймовірну ворожу активність. Часом ці місії бувають фальстартами, і їх скасовують, перш ніж ми здіймаємося в небо. Але найчастіше, почувши сигнал тривоги, ми відразу вилітаємо.

Щойно він лунає, відеоігри стають на паузу, розмови припиняються й усі голови в ТОЦі повертаються до розвідника біля комп’ютера в німому чеканні: що станеться далі. Розвідник зводить очі на командира повітряного судна або керівника групи ПРів і киває, промовляючи щось на кшталт: «Наш вихід». Потім усі потягнуться до портативного радіо й виголосять: «Готовність номер один! Готовність номер один!»

«Готовність номер один» означає, що ми маємо дозвіл злітати, тому всі беруться до виконання своїх обов’язків. Якби ми натомість почули «Готовність номер два», то мали б запустити гвинти й чекати, поки нам дозволять злітати. Після оголошення по радіо кімната буквально вибухає жвавими рухами: усі прямують до своїх робочих місць. Технічний працівник біжить перевіряти несправності й допомагати вертольотові виїхати на майданчик, ПРи хапають додаткове спорядження на випадок нестандартної травми потерпілого, а другий пілот і хвостовики мчать запускати двигуни. Тим часом командир повітряного судна дізнається від розвідника максимум можливої інформації.

Коли командир і ПРи дійдуть до вертольота, гвинти вже мають крутитися зі швидкістю шістдесят обертів за хвилину, а решта екіпажу мусить чекати на них, щоб пристебнути паски й безперешкодно виїхати на злітну смугу. Командир повітряного судна якнайдокладніше розповідає екіпажеві про місію. Потім вертоліт злітає.

Другий літальний апарат, відомий як вертоліт-побратим, одночасно проходить ті самі етапи, бо на медичні евакуації завжди літає два вертольоти. Так ми певні: якщо одного з нас зіб’ють, другий вертоліт завжди зможе підібрати екіпаж збитого вертольота. Це називають «самопошук і порятунок». Другий літальний апарат може замінити перший, але командир повітряного судна летить на головному вертольоті (його називають чільним), відповідає за два і керує діями обох «пташок».

На певній території за огорожею хвостовики роблять тестові постріли короткими чергами, щоб переконатися, що ми готові. Нікому не хочеться виявити, що зброя «загнулася», тобто не працює в разі справжньої загрози. Потім другий пілот інформує командира про обхід усіх відомих проблемних точок, уникнення паралельних шляхів та інших тактичних перешкод. Ми стараємось обминати «шляхи сполучення» на кшталт доріг, річок тощо, бо це мінімізує нашу видимість для ворога, який може нас підстрелити або сповістити комусь про нашу позицію.

Більшість місій медичної евакуації триває від тридцяти до шістдесяти хвилин, а пошуково-рятувальні операції в умовах бойових дій і навіть цивільні пошуково-рятувальні операції часто тягнуться кілька годин. Однак через бойовище ми літали швидко, і на це була причина. Якщо ми надто довго летіли до когось, шанси вижити в потерпілого зменшувалися.

Зазвичай ми добиралися до «точки ураження», тобто до фактичного місця, де