Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

панські челядинці та москалі на Сиву шапку з його товариством. От вони – месники за хлопську долю...

– Повертайте назад та скажіть панам, як усе з вами трапилося, – сказав челядинцям Сива Шапка.

Пішли всі челядинці з москалями.

– Ну, а тепер будемо рушати. Підсадіть пана та його прибічника, нехай поїдуть з нами до лісу, – сказав Сива Шапка. – А ви, – звернувся він до Самка й Марка, – ідіть куди вам треба. Ми, як бачите, своє зробили.

Узяв Самко з воза сакви й патерицю. А розбійники, сівши на вози та берлини, торкнули коней і попрямували в той бік, де синів густий ліс.

Лишилися бурсаки знову самі, дивлячись один на одного.

– Так отаке воно, Марку, – сказав Самко, скидаючи з себе жіночу керсетку й віночка з стрічками.

– Еге ж, – погодився Марко, скидаючи теж з себе зеленкуватого мундира.

– Казав мені запорожець, що Січі вже нема. А запорожцеві казали про те пани. А пани всі брехливі. Чи так, Марку?

– Атож.

– Коли ми самі побачимо, що нема Січі, то вже тоді й нема.

– Авжеж.

– А зараз нам треба брати ноги на плечі та тікати подалі звідціль, бо як ще раз ускочимо в отаке, то вже не вискочимо, – закінчив Самко.

Передяглися вони в одежу, що їм дав Старий, та й рушили, поки що не знаючи, куди.

Знову подорожування

До самого вечора йшли швидко бурсаки, ніде й не зупинялися. Позирав частенько Самко назад, дивлячись, чи не женуться, бува, за ними. Хоч і не знали, куди йшли, а проте, дивлячись по сонцеві, навертали на північ. Боялися йти просто на схід, бо Самкові здавалося, що там вони зустрінуться з ворогами. Він порішив, що краще піти на північ, потім завернути на схід, а вже потім на південь, де повинна бути Січ. Хоч і далеко так обходити, то що ж – ноги в них не куповані, а що багато з’їсться хліба за довгий час, то нема чого журитися, бо є золоті покотьольця в патериці.

Смерком пішли до річки Десни. Скупалися, підвечеряли добре (бо Абрум поклав у сакву, так що Самко й не бачив, смаженої риби та хліба), а по вечері знайшли високий стіжок сіна, здерлися на нього, виробили кубло та й полягали спати.

Переночувавши без пригод, ранком рушили в дорогу, ідучи берегом понад Десною. Дедалі на північ робилося веселіше навкруги, бо сюди не досягла спека, і луки зеленіли, наче весною, густа трава доходила до пояса, трохи не на кожному кроці вилітали з-під ніг різні пташки, полохливо кахкали злякані качки, вистромляли з трави вуха зайці та, добачивши людей, тікали, хвилюючи густу траву. Самко, як і завжди, ішов попереду, Марко плентався позаду, тільки іноді зупиняючись біля якоїсь верби, що зрослася з двох стовбурів, ставав між отими стовбурами, стискував плечима, а потім розправляв і розчахував дерево. То він додав роботи своїм дужим плечам.

– Ну, не Перун з тебе! – говорив, сміючись, Самко, знаючи, що Маркові потрібна якась робота, бо нікуди було подіти зайвої сили.

Уже сонце було на найвищій порі, коли вони йшли понад берегом, а проте не зустріли ніде й не бачили здалеку жодної людини. Але воно не дурно каже приказка: «Де люди, там і лихо».

Сівши одпочити трохи, вони почули, що неподалік хтось заголосив так, ніби когось хто бив, а той плакав. Підвелися хлопці й побачили, що неподалік від них два вершники били нагаями невеликого підлітка, і він тільки повертався на всі боки та кричав.

– А мені, Марку, чогось шкода отого хлопчака, – промовив Самко, – а тобі як?

– Та й мені трохи, – сказав Марко.

Хлопчак уже кричав якось не по-людськи, а наче завивав від болю, мов собача.

– Ось знатимеш, падло, як тікати та ховатися! – вигукував вершник у кунтуші, б’ючи хлопчака.

Другий вершник у чумарці бив мовчки, але влучав щоразу.

– Он як періщать, – сказав жалісливо Самко. – Та годі вам бити!.. – гукнув він гучно. Гукнув і сам злякався, бо незчувся, як оте в нього вибухло з рота, чи просто з середини.

– Це ти, Марку, гукнув «Годі», чи я? – запитав він Марка.

– Та, здається, ти... – одповів Марко.

Почули вершники, що хтось гукнув, озирнулися навкруги, покинули бити хлопчака і повернули коней до бурсаків.

– Оце, Марку, коли б ми бува не вскочили, – сказав Самко, побачивши, що до них наближаються вершники.

– Еге ж.. – промовив, тремтячи, Марко.

Озирнувся Самко навкруги. Нема де ховатися, бо в траві погана хованка, а за рідкими березками теж не вкриєшся.

– Це ви отут гукали «Годі»? – запитав, під’їхавши, одягнутий у кунтуш молодий, певно панич, бо обличчя в нього випещене, аж рожеве, мов у панянки.

– Топчуть отут траву, – буркнув отой, що в чумарці, теж не старий, але з лютими косими очима: мабуть, прикажчик.