Читати книгу - "Байки проти ночі"

— Я тільки хотів дізнатися, — раптом зізнався він. І одразу відчув якесь полегшення.

— Побачити, що за всім цим приховується, — кивнув лисий, ніби чудово розумів, про що йдеться, ніби був упевнений у наявності цього потягу. — І що тут ганебного?

— Нічого, — відповів Макс і подумав, що тепер може з чистою совістю звалити.

— Тоді давайте знайомитися… Ви куди?

— У мене ще справи. Правда. Напевно, мені взагалі не варто було… — однак Макс знову сів у крісло.

— Я аніскілечки не сумніваюся, що в такої молодої людини, як ви, купа всіляких справ у набагато цікавішій компанії, ніж зі старим на зразок мене, — посміхнувся господар квартири, який дав дивне оголошення. — І, звичайно, не стану вас затримувати. Але коли ми вже зустрілися, дозвольте пригостити вас чаєм. Чи надаєте перевагу каві?

«Пиву, я б надав перевагу банці-другій холодного пива, і чим дальше звідси, тим краще» — хотів сказати Макс, але попросив чаю.

— Сподіваюся, це не надто вплине на ваші плани?

— Ні, аніскільки, — відмову Макс вважав би надзвичайною безтактністю, особливо після того, як стала відома справжня причина його приходу.

— Ось і чудово, — чоловік вийшов з кімнати й залишив його самого. Незабаром Макс почув брязкання чашок з кухні й подумав, що вони з господарем так і не встигли відрекомендуватися один одному. Втім, він згадав, що це відбулося таки з його провини.

Поки той метушився на кухні, Макс отримав можливість спокійно все роздивитися.

Сумнівно, щоб заняття для покращення пам’яті могли принести лисому такий достаток. Та й, судячи з їхньої зустрічі, клієнти до нього не ломилися натовпом. Хоча, хтозна. Або це заняття було чимось на кшталт хобі.

Кімната, яка, швидше за все, слугувала вітальнею, була обставлена масивними красивими меблями в стилі рококо чи близькому до нього, ймовірно, не менш стародавніми, аніж сам будинок. На двох стінах і на підлозі розкіш інтер’єру підкреслено було великими килимами, які Макс ідентифікував як «перські», хоча навряд чи розумівся на таких речах. Біля протилежної стіни на столику з вигнутими фігурними ніжками стояв телевізор; лише він і пара крісел, одне з яких займав Макс, помітно випадали з загального стилю. Праворуч від нього на стіні — картини з пейзажами стародавніх вулиць, у яких Макс одразу впізнав львівські — такими, які вони були, напевно, років сто тому: без машин, що швендяють туди-сюди, без надокучливо-строкатих вітрин теперішніх магазинів, без дурнуватих рекламних щитів. Здавалось, ось-ось з таємничих меж полотна на дорогу виїде антикварний автомобіль зі смішними клаксонами-клізмами з боків чи кінний екіпаж, і навіть звідси можна буде почути, як цокають підковані копита об мощену бруківку, почути голоси пар, виряджених за модою того часу, які здійснюють променад…

Незважаючи ні на що, гостинність лисого господаря раптом здалася Максові… як би це сказати? — дивною? перебільшеною? підозрілою? Стоніжка цього разу занепокоїлася значно більше, аніж перед дверима, коли він збирався подзвонити. Вона енергійно перебирала волохатими лапками і, схоже, не збиралася так просто здаватися. Якби той його випровадив, лише дізнавшись, що має справу з хлопцем, якому більше нічим зайнятися, окрім того, як зривати різні оголошення і волочитися за адресами, вбиваючи надаремно і свій, і чужий час, Макс вважав би це логічнішим розвитком подій. Ось у чому річ. І йому захотілося негайно встати, вийти в коридор і, навіть не попрощавшись, вислизнути за двері — коротше, накивати п’ятами. Але він залишився на місці, прислухаючись, як «фахівець з розвитку пам’яті» займається приготуванням чаю.

Кутиком ока Макс вловив якийсь рух у кімнаті й різко повернув голову. У дверний прохід неквапом входив по-диявольськи товстий чорний котяра, точніше, навіть вповзав, настільки важко йому було втримувати власну вагу. При самому погляді на кота складалося враження, що в нього всередині з кожним кроком перекочується футбольний м’яч.

Макс ледь нахилився вперед і з подивом розглядав дивне створіння: воно, мабуть, страждало задишкою і гіпертонією, але при цьому зберігало поважний вигляд. Хлопець автоматично промовив «киць-киць». Двадцятикілограмовий кіт, який без сумніву доводився далеким родичем самому Бегемотові, повільно вийшов на середину кімнати, принюхався і, навіть не глянувши на Макса, перекотився на бік поряд з порожнім кріслом господаря, важко дихаючи. Бідолаху, певно, до всього, ще й розпирали гази. Макс не здивувався б, якби величезний кіт раптом почав гасати кімнатою, влаштувавши грандіозний пердіж і здуваючись, як повітряна куля.

Хлопець знову повернувся до споглядання полотен із львівськими вулицями, коли до вітальні повернувся господар з двома чашками чаю.

— Бачу, вони вам сподобалися, — сказав він, простягаючи одну Максові. — Важко повірити, але десь зо сто років тому Львів був одним з культурних центрів Європи. Сьогодні про це ніхто вже й не пам’ятає… Ну ось, що це я, — спохопився він, — адже ні в даному випадку, ні взагалі пам’ять нас не цікавить. Ви ж тут зовсім з іншої причини.

З таким самим успіхом він міг сказати: «Ти просто притяг сюди свою цікаву задницю, щоб глянути на дивака, який розклеює такі оголошення, і навіть не доклав зусиль, щоб сфабрикувати більш-менш правдоподібну легенду».

Макс поклав чашку з гарячим чаєм на широкий підлокітник крісла, що цілком міг слугувати невеликим столиком для однієї людини, і побачив простягнену йому руку.

— Леонтій, — відрекомендувався господар. Макс, ледь підвівшись з крісла, потис його правицю й відрекомендувався сам. Рука в лисого була худою, але чіпкою і холодною. Зазвичай після такого доторку ще кілька хвилин почуваєшся так, наче обмінявся рукостисканням із крабом.