Читати книгу - "Байки проти ночі"

Леонтій рушив до свого крісла, мало не наступив на велику розпластану купу шерсті і, ледве втримавши рівновагу, штовхнув кота з несподіваною злістю.

— Геть звідси, тварюко!

Стусан вийшов добрячим, однак здоровенний кіт лише коротко нявкнув, важко звівся на лапи і знову завалився на бік за чверть метра від колишнього місця.

— І чим ви займаєтеся? — поцікавився лисий, розмішуючи ложкою цукор у чашці. Макс не міг зрозуміти, чи Леонтія справді цікавить ця тема, чи він поставив запитання для підтримання розмови. Йому ще ніколи не доводилося опинятися в настільки дурній ситуації: сидіти в чужому домі, попивати чай з незнайомцем, який годився б йому в діди, і уявлення не мати, про що з ним балакати. От хіба про любов до тварин? І найцікавіше, що він сам був ініціатором цієї дивної зустрічі. Макс укотре здивувався: якою півкулею своєї задниці він думав, коли вирішив іти за цією адресою. Але, мабуть, це було одне з тих риторичних запитань, які ніби навмисне приховуються від нашого розуміння.

— Отже, переді мною майбутній студент, — отримавши відповідь, лисий кивнув так, ніби це пояснювало все, включно з появою плям на сонці та існуванням снігової людини. — Що ж, тим цікавіше, набагато цікавіше, — тепер він, здавалося, щось обмірковував. Однак посвячувати Макса в ці загадкові роздуми він, очевидно, не поспішав, через що й без того безглузда ситуація остаточно уподібнилася до сюрреалістичної п’єси, яка навіть не потребувала глядачів.

— Просто страшенно цікаво, — повторив Леонтій.

Здолавши новий напад бажання якнайшвидше втекти з цієї квартири, Макс взяв чашку чаю, зробив ковток і подивився на годинник. Була майже одинадцята. Якщо церемонія прощання не надто затягнеться, в чому, сподівався Макс, сумніватись не доводилося, то до полудня він устигне зустрітися з Леною — навряд чи вона кудись піде з дому так рано.

Чай виявився настільки нудотним, що це, мабуть, відбилося на Максовому обличчі, бо господар моментально зреагував на його мимовільну гримасу:

— Ну от, здається, знову переборщив з цукром! Полюбляю, знаєте, солодке… Заради бога, пробачте старого — давня звичка класти чотири ложки.

— Нічого страшного, — самими лише губами посміхнувся Макс, хоча подумав, що «переборщив» у даному випадку — явно занижена оцінка тих, як мінімум, п'яти чи шести (якщо не ще більше) ложок цукру на його середніх розмірів чашку. Вони перетворили чай майже в сироп і змусили серйозно переглянути умовність приказки про злиплу задницю.

— Якщо відмовитеся, я не ображусь, — сказав Леонтій з погано прихованою зніяковілістю. — А ще краще, дозвольте, я заново… — він уже збирався підвестися (чи тільки зробив вигляд, що збирається), але Макс зупинив його жестом, мовляв, усе гаразд. Подумки він вирішив: чим швидше йому вдасться впоратися з нудотними помиями в чашці, тим швидше він зможе опинитися на вулиці. А це було єдиним, чого йому зараз хотілося.

— Можна тебе дещо запитати? — глянув на нього Леонтій.

— Звісно, — Максу залишалося зробити останній ковток найгидкішого чаю за все його коротке життя.

— Хтось знає про те, що ти збирався прийти сюди?

Стоніжка між Максових лопаток влаштувала раптом таку метушню, що він би не здивувався, якби з’ясувалося: до нього під футболку справді залізла якась велика комаха. З другого боку, запитання було поставлене надто в лоб, щоб приховувати якийсь зловісний підтекст. І навіть цей різкий перехід на «ти», з огляду на їхню різницю у віці…

«Але ж йому навіщось потрібно це знати. Про таке не прийнято запитувати в гостя навіть заради підтримання розмови, що не клеїться».

Та й що міг зробити йому шістдесятирічний старий? Зґвалтувати під фугу Людвіга ван Бетховена чи порубати на шматки кухонною сокиркою, щоб влаштувати своєму величезному котові-ненажері вишукане свято гурмана? Сьогодні в нашому меню печеня а-ля «цікавий студент», мариновані очні яблука по-сицилійськи, форшмак з печінки з цибулею і приправами… Від цих думок навіть у Хуліо ледь не почалася мігрень.

Словом, суцільна маячня.

— Ні, ніхто, — нарешті сказав Макс.

Цікаво, чи вловив лисий заминку в його відповіді? Навіть якщо й так, то на обличчі господаря це важко було прочитати.

«Тьху, та хіба, до біса, не байдуже? — подумки розізлився на себе Макс. — Помітив чи не помітив, головне, що цей гидкий сироп уже перемістився з чашки в його шлунок, і більше його тут нічого не тримає. Він уже розплатився за свою дурнувату цікавість, причому в найбуквальнішому значенні».

Він подякував за чай і підвівся з наміром попрощатися.

— Так-так, звісно, — заметушився лисий, — більше вас не затримуватиму. Як бачите — він мав на увазі свій спортивний одяг, — я саме збирався зробити невеличку пробіжку. Спасибі за компанію.

Від його останньої фрази Макс ледь не пирснув зі сміху й подумав, що розповідь про цей дивний візит за оголошенням звучатиме, мабуть, дуже кумедно, коли він зустрінеться з Леною.

Леонтій провів його до дверей. Потиск руки господаря цього разу був на диво млявим і безжиттєвим, наче трясеш за руку небіжчика. Після того Макс збіг униз сходами й нарешті опинився на волі.

Лише на свіжому повітрі він сповна відчув, якою нудотною гидотою напоїв його лисий. Негайно схотілося чогось випити чи хоча б прополоскати рот звичайною водою, щоб язик не прилип до піднебіння