Читати книгу - "Зима у горах"

як дивилися б ви, якби були індіанцем черокі,— посміхнувся Медог.

—     З вами просто неможливо розмовляти.— Роджер знизав плечима, бо саме так і думав.

Медог чемно провадив далі:

—     Англійці завжди стикаються з одним і тим самим ускладненням. Вони ніяк не можуть повірити, що в них справді-таки є вороги.

—     Ну, це було колись. А в цьому столітті нас змусили повірити.

—     Але ніщо не змінилося. Англійці, як і перше, виростають з вірою в казку про те, нібито їхня власна історія — це суцільне рожеве світло і жодної плямочки. Вони таки нічого не відають про кривди, яких нам заподіяли. І не мають

почуття провини через своє невігластво. З-поміж отих тисяч англійських туристів, що плавом пливуть улітку в Ірландію, чи багато знайдеться таких, які мають бодай найменше уявлення про те, яким чином англійці змушують ірландців страждати? Запитайте про це в кожного десятого з тих, хто сходить з порома. Спробуйте знайти хоч одного, хто чув би про те, що політика англійського уряду прямо спричинила так званий картопляний голод сорокових років, коли з голоду померло мільйон ірландців у цій країні достатку, достатку не для них.

—     Але ж слухайте, це само собою...

—     Англійські солдати охороняли склади з продовольством, щоб голодний ірландський простолюд не добрався до нього,— вів далі Медог. Усмішка з його обличчя зникла.— Ірландський селянин виростив безліч усього, але йому не дісталося того. Його їжею була картопля, а коли картопля згнила, він голодував посеред достатку.

—     Так, я це знаю і зараз зовсім не захищаю...

—     Нехай англійці показують паспорти,— сказав хазяїн.— Без паспортів людного не пускати. Уельс — багата країна: сталь, вугілля. Слухайте-но,— вів він далі,— ірландці збунтувалися ще в тисяча дев’ятсот шістнадцятому році. А ми тут чекаємо надто довго. З біса довго.

—     Ну, можливо, ви дістанете свободу конституційним...

—     В тисяча дев’ятсот сорок третьому,— не вгавав хазяїн,— двоє англійців узяли мене в полон. Двоє разом. Казали, що відріжуть мені чоловічу плоть. Весь час торочили: «Ось доберемося до бази, туди тебе й розтуди, і відріжемо тобі все твоє причандалля». І реготали.

—     Але ж ви їм не вірили?

—     Та ні, сер, вірив. Муссоліні, так той нам казав...

—     Стривайте, ради бога, якщо ви збираєтесь вплутати сюди Муссоліні...

—     Чого валлійцям завжди бракувало,— раптом втрутився Медог,— то це Хайле Селасіє.

Роджер, від здивування втративши на мить здатність говорити, мовчки втупився в Медога. А хазяїн, розхвильований згадками про загрозу, що колись нависла була над його чоловічою силою, пішов до другого кінця стойки обслужити відвідувача.

Майже сердито, з лютим бажанням добратися до прихованої суті всього цього, Роджер обернувся до Медога:

—     Ну, а тепер випиймо і розкажіть мені про це політичне осине гніздо, в яке я, здається, ненароком уліз.

—     О, Маріо — прибічник активних дій,— весело відповів Медог, знизавши плечима.— Та і я, мабуть, був би таким, якби мене взяли в полон і погрожували каструвати. Розумієте, ставши військовополоненим, вій оселився в цих краях, пустив тут коріння, одружився з місцевою дівчиною. У нього купа дітей, і жодне не вміє до пуття балакати по-англійському, бо Маріо дбає, щоб було саме так. Місцеві жителі під час війни ставились до нього добре. Мабуть, так само до нього поставилися б і в Англії, але в свідомості Маріо склалось переконання, ніби англійці втягли валлійців у війну, яка їх зовсім не стосувалася, через що тут піхто й не відчував до нього, солдата ворожої армії, неприязні.

—     Ну, він, мабуть, не дуже любив і свою батьківщину, якщо...

—     Та Маріо пам’ятає свою батьківщину тільки такою, якою вона була за часів Муссоліні. Він жодного разу туди не їздив. Вважає себе валлійцем італійського походження, і його страшенно дратує, що паспорт у нього британський.

—     То він — британський підданий?

—     А хто ж він, по-вашому,— посміхнувся Медог,— іноземець?

Обидва глянули туди, де Маріо витирав склянки строкатою ганчіркою, очевидно, клаптем своєї колишньої сорочки, і бурмотів щось собі під ніс про той жахливий день 1943 року.

—     Він кинув працювати на фермі, як тільки дістав дозвіл вільно пересуватися,— сказав Медог,— і найнявся слугою в цю пивну. Тоді вона належала одній бабці, яка мешкала в Карвенаї ще від часів королеви Вікторії. Маріо поважав стару, шанувався, і коли вона постаріла так, що вже не могла займатися пивною, то порекомендувала його пивоварні, і він одержав ліцензію продавати пиво.

—     А чи не ображає він улітку своїх відвідувачів-англійців? Чи не підсипає їм у пиво товченого скла?..

—     Ні, цього він не робить. Такі вибухи, як сьогодні, в нього трапляються рідко. Поводиться в повсякденному житті як усі: бізнес — це тільки бізнес, а політика — це тільки політика. З пивом він її не змішує.

Вони гукнули Маріо й замовили ще по кухлю пива і кілька бутербродів. Він обслужив їх уже зовсім спокійно, лише зауважив:

—     Візьму відпустку й поїду в Комбур.

—     Неодмінно поїдьте,— відповів Роджер. Він розплатився за себе й поніс пиво та бутерброди до столика.

—     Саме зараз, як на мене,— промовив Медог,— найбільший успіх може принести наступ у галузі культури.

—     Але чи не жахливо й прикро писати мовою, якою читає так мало людей?

—     Справи повертають зовсім в інший бік,— відказав Медог. Він сьорбнув пива і, набравши досить таємничого вигляду, повторив: — Хай там що, а вони рухаються у зовсім протилежний бік.

Роджер промовчав, сподіваючись, що Медог розвине свою думку, але той додав лише:

—     Поживете тут трохи — дещо побачите.

Обидва помовчали, наче для того, щоб ця частина розмови зникла з свідомості, а тоді Медог сказав:

—