Читати книгу - "Люди і тварини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коралі. Тверді, наче з порцеляни. Здається, там уже немає нічого. Відломіть гілку й ви побачите, що вона має отвір, що зачиняється і відчиняється і виділює слизь. Значить — це твердиня і в цій твердині-державі живуть і чатують тварини.
Під каменем морські їжачки. Майже під кожним по кілька. Вінець бордових кілець хвилює довкола отвору. Він теж чатує. Помаранчева зоря. Наче з порцеляни. Не хочеться вірити, що жива. Проте: відірвіть її від морського дна — держиться міцно — і побачите, що рамена корчаться і пружаться, і губа відчиняється і зачиняється. Група рожевих поліпів росте собі невинно, наче рослини. Торкніть одного, і він швидко скорчить рамена й закриє ними отвір. Сафірові, прозорі міхурці прикріплені до дна. Вони з ґалярети, як медузи. Здовж міхурця покручений провід. Що їсть така ґалярета? Вона, велика кількість тих сафірових ґалярет, додає синяви до кольору води. І риби. Великі срібно-сині кінґи. І багато синіх тварин, чи рослин.
Здається, що це цегла. Яскраво — цегляного кольору. Але вся рапата. Пригляньтеся: це величезна колонія тварин, з маленькими отворами. На дні лежать хлібини. Круглі, наче ґумові. Присипані піском. Це губки. Ви знаєте їх тільки як елястично м’яку губку — скелет отої хлібини, що на морському дні чатувала на здобич.
Під каменем чатує восьмерниця. Велике, непорушне, водяно — холодне око і жмуток рамен: так собі, мають у воді. Але чогось їх виминає кожне живе. Навіть рибам, отим золотистим і чорним, краще виминати ці зрадливі рамена. Не боїться тільки мій кийок: сміливо влазить поміж рамена, і вони лакомо оплітають його. Хвилину рамена чи їх власник «думають» і просліджують. Очевидно, добича ні до чого: рамена розхилюються і випускають в’язня. Кийок і я усміхаємось одне до одного й йдемо далі відкривати підводний світ. І Чіко з нами. Бродить і порпається на дні. Дурний Чіко.
Ні завтра, ані післязавтра Чіко не приходить. Мандруємо удвох із ціпком, йдемо прибережними манґровіями, сидимо на дюні коло пташок, дивимось на сонце, наче золота помаранча, тоне в океані, і малі «зендпайперс» — сіруваті пташки, перестають бігати по піщаному побережжі. І великий сум і пустка вечора западає над водними топіллями, і я вертаюся на острів шукати Чіка.
Завідувач лодками випорожнює сітки. З одної висипав до клітки, спущеної у воду, шримп. Виглядають, як рожеві, чи маленькі черв’яки. Мають великі очі й багато ніг. Ніби їх хто вилупив із шкіри. Потім господар бере на руку малу рибку, повертає її спиною і злегка надавлює на боки. Рибка надувається, білий живіт круглішає, і вкінці з рибки робиться велика куля з маленькою губкою і хвостиком на обох протилежних боках.
Чіко? О, нічого турбуватися, він здоров. Ні, випадок з автом йому не пошкодив — каже господар. Але Чіко має велику слабість до дітей. Оце приїхали гості з дітьми, і Чіко цілий день не відступає дітей.
Так. На піску граються діти й Чіко з ними. Такий холодний завжди й поважний, тепер він грається із дітьми, як мале цуценя. Рожева ленточка танцює між золотими кучериками, і Чіко підстрибує, щоб лизнути дівчинці личко.
На мене дивиться байдуже. Ніякого привіту, ніякої радости. Коли я його покликала, підійшов і понюхав ногу та лизнув її. Але коли я говорила йому про його зрадливість, мовчав і дивився з-під лоба своїми жовтими очима.
* * *Вранці — ніжне скавучання під дверима. Я вийшла надвір, і краплі дощу, що пролетів над ранком, кришталиками мінилися на гібісках. І я говорила до Чіка:
— Так, діти поїхали вже, і ти вернувся до мене, ти, зраднику! І тепер, очевидно, хочеш іти на прогулянку?
Він мотав задом, тряс вухами й тішився. Перший раз від часу нашого знайомства. І старався лизнути мене.
— Так, тобі ліпше гратися з дітиськами, ніж зо мною ходити по нетрях і бродити по воді. Ех, ти!
Але він примилювався і прилизувався, і я поплескала його по голові й просила підождати — зараз підемо.
Потім ще два дні ми всі троє: Чіко, ціпок і я, мандрували мовчки й майже незалежно один від одного. І ще було сонце, аквамарин морів і життя та смерть у відвічній гармонії.
* * *Аж прийшов день мого від’їзду. Чіко лежав у хаті й очима, що розуміли ситуацію, дивився на порозкидані речі. Коли вони опинилися в валізці, він підвівся, вийшов з хати, не оглядаючись, і попрямував між людей. Він зрозумів, що треба буде собі підшукати нового товариша.
Але кийок я віднесла на дюну пташок і застромила в кущ мангровії, і казала, щоб чекав мене. Може, колись, гнана тугою за морем і сонцем, за квітучими гібісками, повернуся до нього.
Дві колодиВеликі простори Еверґлєдс у Південній Фльориді, це розлогі мокравини, порослі джунглями. Тропічні чи субтропічні дерева й кущі становлять гущавину. Вона непролазна для людини, бо в основному це вода з багонним підкладом. Тільки канали, що прорізують цю мокравину, дозволяють плавбу човнами. Кілька доріг, що побудувала людина, є засобом комунікації, транспорту й туристичного руху.
В цій то, майже тропічній частині фльоридського півострову манґрови спиняються на підводному корінні й стовбурах і в основному становлять підшиття джунґлів. Понад них вистрілюють високі дерева, кипариси, пальми, лаврові дерева й кущі та багато інших тропічних рослин. Для них, як і для тварин, тут природний терен життя. Багато тварин живе тут постійно, находячи в густо заселеній воді багатющу поживу.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люди і тварини», після закриття браузера.