Читати книгу - "Люди і тварини"

В чагарнику живе безліч вужів і гадин, малих гризунів і різних ссавців. Бродять і співають птахи й викрикують і вигукують у гущі.

Для інших, очевидно птахів, це часовий терен перебування. Вони прилітають з Півночі й зимують тут. Немає бо тут зими, сонце світить і вирощує та зріє постійно рослин і тварин.

Усі вони знають безжалісний закон природи: з’їм тебе, або ти мене! Поїдають один одного, стільки, скільки треба для заспокоєння голоду, але й понад те, дехто вбиває, для самої розкоші вбивання.

Щоб зберігати тварин перед діянням цього закону, людина розвела догляд над ними. Вона найгрізніший убивець із усіх — людина сама. Лови — пристрасть людини. Колись вона мусіла ловити й убивати, бо дичина була єдиним її харчем. Але тепер, коли людина сама вирощує доволі харчів, цього вона не потребує. Лови стали для неї розвагою, спортом. Так часто вона ловить риб і викидає їх назад до води. Правда, там негайно хтось пожирає їх, так що вони даремно не пропадають. Але рибами ми мало турбуємось. Моря — океани заселені ними так густо, що немає убитку, навіть після видатних ловів. Та великі водні ссавці і неодин рід птахів вигинули, або вигибають, і з них залишились тільки де-не-де, так би мовити показові примірники. Так от лисий орел, що став державним птахом Америки, майже вигинув. Те саме буйволи — головний засіб м’яса для індіян. Таких є немало. Для їхнього збереження людина встановила парки й заповідники. В них спокійно живуть звірі й їх не вільно стріляти, хіба, що встановлено для цього пору. Туристи мусять придержуватися правил, що їх дають їм при в’їзді до парку. Звірів тут годують і розселюють, залежно від їхньої привички. Але в більшості вони користуються природним способом життя і для цього й служать оці парки.

Таким парком є болота Еверґледс. Туди прилітають з півночі перелетні птахи. Але ж багато птахів веде тут постійне життя, як от пелікан, білий ібіс — відміна бузька, на ділі єдиний бузько Північної Америки. Деяких із звірів людина годує на спеціяльних фармах, чи то для продажу, чи розваги туристів, що, очевидно платять вступ, щоб побачити не лиш звірів, але й штуки, що їх вони виконують. Така є фарма мавп і фарма папуг в Еверґледс. Є там теж фарма гадин, але вона годує отрутних гадин і використовує їх для збирання їді, для вжитку в медицині.

Ви оглянули всі ці фарми, мандруючи або своїм автом, або як я, — туристичними автобусами. Вас кортить ще побачити щось екзотичне, чого немає ніде інде: крокодилів. Ви читали так багато оповідань про них, ви бачили в кіні крокодилів годованих людським м’ясом у старовину, ви пригадуєте собі неодне, що читали про страхіття вод — багон Нілю, Амазонки, рік тропічної Африки. Як добре, що в морях і ріках Америки їх немає! Доволі страху перед акулами.

— Пані й панове — заповідає провідник. — Тепер їдемо до алігаторів.

— Овва, — каже пані — я теж маю малого аліґаторика. Їх можна скрізь дістати.

— Але, може, він не такий великий як у природі… — сумнівається сусід.

Пані розказує про звички свого «Алі», і що він їсть і що вміє. Дуже хитрий звір, виходить. Ми розглядаємо хащі, що покрили чорну воду обабіч дороги. Може якраз тут і живуть алігатори?

Автобус спинюється перед будинком Товариства Одібон. Невже в ньому живуть крокодилі? Он виходить один, вусатий і грізно липає очима з-під широкого капелюха без кольору. Ах, значить, то не аліґатор, тільки один з персоналу, що доглядають парк.

Він розміщує нас у човнах. Ними поїдемо в глиб багон.

Човни пливуть смугами чорної води, що прорізують хащі й ліс. На берегах рибалять великі чаплі, бурі черепахи зістрибують у воду. Нагадує наше Полісся. На деревах різнокольорові птахи. Човни запливають у рукав одної річки. Тут і східці. Ми вилазимо на поміст і, як звичайно туристи, питаємо: чи не можемо з човнів оглядати те, що покажуть нам з містка? Але провідник не відказує. Може образила його наша настирлива допитливість.

В цьому місці поширюється річка. Постала така невеличка «калабаня». На берегах поросла джунґлею, мертві хащі, гілля і гнилі стовбури в прибережній воді. Поперек плеса дві чорні колоди. Звичайна тут картина.

— Пані й панове — говорить провідник. — Ми не радо бачимо, як туристи годують наших звірів. З них хіба вийнятком є аліґатор. Той, що не з’їв би, не зазнає шкоди, навіть від такого шкідливого харчу, як людський.

— А ми, бідні, їмо його й якось ще не вигинули — жартує молода панночка в коротких штанятах з розвіяним волоссям.

— Але де ті ваші аліґатори?

— Не бачите їх? — запитує провідник. Кидає здорову жердку, що мабуть для того лежить на березі.

Жердка потрапляє в колоду. За часок виринає передній її кінець, що був під водою. Він звужений і закінчений наче дзьобом.

Щось ворохнулося повище нього. Піднеслась повіка й появилося з-під неї око. Вичікуюче й ліниво — вперто слідкує за людьми, що на містку. Вигукують:

— Аліґатор, аліґатор!

І спраді, це аліґатор! Властивим цим плазунам способом він лежить непорушно й чекає. Панночка кидає сендвіча. Чорна колода підносить горішню покришку свого «носа». Появляється червоне нутро пащі й ряди гострих зубів. Клац — уловив сендвіча й клапнув пащею. Очі ще далі вп’ялені в людей, що на містку. Він хіба не надіється, що когось йому кинуть проковтнути. Ті часи давно минули!

Прогульковці фотографують. В тому часі прокидається і друга колода; махнула хвостом. Люди сміються.

— Кажуть: крокодила штовхни в ніс, а він за рік махне хвостом.

Так воно не є. Якби й справді були такі ліниві, не були б такі хижі й грізні. Коли в них пора на лови, вони оживлюються і стаються дуже небезпечні.

— Все таки я не вірю, що це справжні крокодили