Читати книгу - "Бувайте, і дякуємо за рибу"

того як Артур і Фенчьорч сіли в гуркітливу машину і рушили прямісінько на захід сонці, перед яким ніхто б не наважився будувати таке місто як Лос-Анджелес, вони раптом відчули напрочуд безпричинне відчуття щастя і навіть були не проти того, що старе радіо в авто грало лише дві станції, і обидві одночасно. Хоча, і там і там йшов відмінний рок-н-рол.

— Я впевнена він зможе нам допомогти, — сказала Фенчьорч рішуче. — Я з тобою згоден. Повтори ще раз, як він любить, щоб його називали?

— Вонко Адекватний.

— Я впевнена, що він зможе нам допомогти.

Артуру було цікаво чи той зможе, і він сподівався, що зможе, і ще сподівався, що те щось, втрачене Фенчьорч, можна буде знайти тут, на Землі, навіть байдуже чим ця Земля могла б виявитись.

Він надіявся, точніше продовжував надіятись з того часу, як вони розмовляли на березі Серпентайн, що йому не доведеться пригадувати нічого з того, що він дуже надійно і ретельно поховав у найдальших закутках пам’яті, сподіваючись, що воно припинить чіплятися до нього.

У містечку Санта Барбара вони зупинилися біля рибного ресторану, який здається був просто переобладнаним складом.

Фенчьорч замовила червону кефаль і сказала, що було смачно.

Артур замовив стейк з риби меча і сказав, що вона розлютила його.

Він схопив за руку офіціантку, яка йшла повз і почав лаяти.

— Чому ця триклята риба настільки добре приготовлена? — гнівно запитав він.

— Будь ласка, вибачте мого друга, — сказала Фенчьорч остовпілій офіціантці. — Здається, йому нарешті випав гарний день.

Розділ 31

Якщо взяти двох Девідів Боуї і розмістити одного Девіда Боуї над іншим, а потім приєднати ще Девідів Боуї до кожної з рук верхнього Девіда Боуї і завернути це все у брудний пляжний халат, тоді ви отримаєте щось, що геть зовсім не схоже на Джона Вотсона, але, як вважають ті хто його знає, неймовірно знайоме.

Він був довготелесим і незграбним.

Коли він сів у шезлонг, вдивляючись у Тихий океан, не те щоб з якимсь диким припущенням, а швидше з глибокою зневірою, було трохи важкувато точно сказати де закінчується шезлонг і починається Джон. Ви навіть не наважилися б покласти на нього руку, бо здавалося, що вся ця тендітна структура може раптом обвалитися і защемити вам пальця.

Але його посмішка, коли він її проявляв, була доволі дивовижною. Здавалося, вона складена з усіх найгірших подій, що може влаштувати життя, але які, коли він складав їх у певному порядку на своєму лиці, змушували вас раптом відчути: «О, так. Тоді все чудово.»

Коли цей чоловік говорив ви були раді, що він досить часто використовує посмішку, яка змушує вас так почуватися.

— О так, — сказав він, — вони приходять відвідати мене. Сідають прямо тут. Якраз там, де ви сидите.

Він розповідав про янголів із золотими бородами і зеленими крилами, взутих в сандалі Dr.Scholl.

— Вони полюбляють їсти начос, бо не знають звідки вони беруться. А ще дудлять багато коли і взагалі дуже чудові, як не крути.

— Дудлять? — запитав Артур. — Чудові? То, ем… коли це відбувається? Коли вони приходять?

Він, як зазвичай, спрямував свій пильний погляд на Тихий океан. На межі між водою і сушею бігали маленькі побережники, в яких, здається, була одна єдина проблема: їм треба було знайти їжу у піску, який щойно омило хвилею, і в той же час не дозволити воді намочити лапки. Щоб якось справитись з цією проблемою вони бігали виконуючи дивні рухи, наче сконструйовані кимось дуже розумним у Швейцарії.

Фенчьорч сиділа на піску і бездумно малювала каракулі на піску.

— У вихідні, зазвичай, — сказав Вонко Адекватний, — на маленьких скутерах. Це класний транспорт. Він посміхнувся.

— Розумію, — сказав Артур. — Розумію.

Фенчьорч легенько кашлянула, щоб привернути увагу Артура. На піску вона намалювала маленьких чоловічків, які летіли серед хмар. На секунду він подумав, що вона намагається збудити його, але потім зрозумів, що це був докір. «Хто ми такі,» — казала вона, — «щоб, вважати його божевільним?»

Його будинок був безсумнівно своєрідним, і оскільки це була перша думка, з якою стикнулись Артур і Фенчьорч, вона допоможе найкраще описати дім.

А він виглядав саме так:

Вивернутим.

Насправді вивернутий до такої міри, що їм довелося паркуватись на килимі.

На протязі того, що зазвичай називають зовнішньою стіною, яка була зі смаком оздоблена у рожевий, що використовують в інтер’єрах, колір, висіла купа книжкових поличок, а також кілька тих дивних столиків на трьох ніжках, з напівкруглою стільницею, які стоять так, наче пропонуючи комусь розбити себе об стіну і картини, які очевидно створені, для заспокоєння.

Та справжня дивина була з дахом.

Він загинався сам на себе, наче у Мауріца Корнеліса Ешера12 була бурна ніч у місті, звичайно оповідач не може припускати, що такий випадок був насправді, хоча інколи важко, дивлячись на його картини, особливо на ту зі сходами, не поцікавитись, чи вона йому бува не приснилась після однієї з таких тусовок. Крім даху маленькі канделябри, які мали бути всеридині, висіли зовні догори дриґом.

Це збентежувало.

Табличка над вхідними дверима вказувала «Виходь», і от, нервуючи, вони так і зробили.

Всередині, звичайно, було як назовні. Груба цегляна кладка, гарні графіті, стічний жолоб у хорошому стані, вимощена стежка, пару маленьких дерев і кілька прохідних кімнат.

Внутрішні стіни були розтягнуті, незвичайно загнуті і на кінці відкриті так, наче це оптична ілюзія, яка змусила Мауріца Ешера насупити брови і запитати